Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

Принцеса Елiза не розумiє: що це значить "усунути iз шляху"?

Ну, значить, знищити, повбивати. Подається навiть деякi прiзвища. Наприклад, хоч як воно сумно, а винахiдника епiдемiї, Рудольфа Штора, доведеться в першу чергу "усунути iз шляху". I цiлий ряд людей, що можуть бути особливо шкiдливi. Треба мати на увазi…

Але її свiтлiсть раптом пiдводиться й невiдомо для чого переходить до другого вiкна. Там вона зупиняється i, стоячи спиною до графа Елленберга, дивиться в сад. I, не озираючись, байдуже й тихо питає!

– Коли ж це має бути, це усування? Як це розумiти "заздалегiдь"?

– В день прибуття армiї, ваша свiтлосте. Перед окупацiєю Берлiна. Принцеса Елiза спокiйно повертається й iде на своє мiсце.

– Армiя може прибути вже через тиждень?

– Так, ваша свiтлосте Через тиждень настануть великi подiї. Прощаючись, граф Адольф не дивується з задумливостi її свiтлостi I жовтява блiдiсть її лиця, якась мертва висхлiсть його не дивують його. Зарожевiє й оживе, як на корону волосся вбере корону Нiмеччини.

У комунi план розроблено до найдрiбнiших деталей. Лишенько тiльки в тому, що половини тих деталей зовсiм не можна здiйснити. Але не бiда: така маса тих деталей, що доволi й одної половини їх. Головне: агiтацiя, агiтацiя, агiтацiя. Головне: перелити в ту масу голiв, що позiхають, потягаються й мружаться, невичерпну силу вiри, яка клекотить у двох чорно-синiх головах.

Комуна вже вiрить. Комуна вже залита вщерть тою вiрою. Комуна є центр, з якого безустанно, бурхливо, з галасом, iз тупотом нiг, зi грюкотом дверей радiусами в усiх напрямках розливається енергiя. На вулицях, на площах, коло води (а надто коло води!) вона збирає круг себе купки, зливається з ними, розплескується по кам'яних печерах, бурлить по всiх закутках.

Доктор Рудольф iнодi придибує до комуни, але там раз у раз стоїть такий вихор заклопотаностi, бiганини, дебатiв i суперечок, що бiдний Рудi тiльки винувато посмiхається. Помогти вiн нiчим не може. Ну чим його помогти: Труда стоїть на тому, що треба якомога бiльше фарби, приваби, краси давати в агiтацiї, а доктор Тiле категорично запевняє, що всяка декорацiя – це вбивство справи. Треба якомога бiльше простоти, щиростi, власного прикладу.

Тим часом в однiй кiмнатi шиють прапори, жовто-зеленi, зелено-золотi прапори – сонця i трави. У другiй щебетливi зграї дiвчат готують костюми для генерального дл-я пропаганди. В залi якiсь чужi волосатi люди готують моторнi двоколеса, що стоять попiд стiнами довгими рядами, як колись у магазинах. Надворi Макс шматує волосся собi на головi з одчаю, що з авто пропала якась шрубка, вiд якої залежить доля всiєї справи вiдродження. А потiм, шматуючи волосся, бiгає в себе по кiмнатi й пише манiфест, вiд якого теж залежить доля всього вiдродження.

А дома сад щораз пишнiше розпускає зеленi кучерi. Нареченi потроху скидають вiнчальнi убрання. Бузкова алея блищить молодесенькими соковитими листочками, мiж якими випинаються сiренькi конуси цвiту, ще не розквiтлого, твердого, жорсткого. Доктор Рудольф ходить по алеї, похиливши голову ох, не пiдважить комуна величезної ваги цiєї маси, пiдiрветься. Треба, щоб сама маса стала вiд себе повна тої енергiї, що клекотить у комунi. А навiщо їй те – вона собi виходить у тiоле, лежить на сонцi, мружиться, бiгає, рже, обнiмається, лижеться – i, чого бiльше треба. Графський дiм цiлими днями стоїть тепер порожнiй малярi, друкарi, технiк iз родиною – всi тепер од ранку до вечора блукають за мiстом. А ввечерi з обвiтреними лицями, знеможенi й рознiженi вертаються в свої лiгва й сплять мiцним безневинним первiсним сном до нового ранку Ох, не пiдважить комуна цього сну, не пiдважить!

Аж ось настає "генеральний день".

Тiлььи-тiльки першi променi сонця червоними вiд ранiшнього холодку пальцями хапаються за димарi й шпилi башт, у рiзних кiнцях Берлiна на вулицях починається дивний рух. Звiдкiлясь беруться екiпажi, запряженi кiньми, вози, запряженi коровами, легкi бричечки, запряженi людьми. Звiдкись з'являються авто, рiзносистемнi двоколеса. Всi вони уквiтчанi гiллям ялин, сосен, верби, цвiтом яблунь, черешень. Над ними мають зелено-золотi прапори. А пiд прапорами в бiлих, золотих i зелених дивних убраннях – молодi, веселi, спiвучi, граючi людськi iстоти. Вони сурмлять у сурми, б'ють у бубни, свистять на флейтах. Деякi мають цiлi оркестри, деякi просто спiвають i трублять у стiни вулиць. I стiни хапливо, вражено розплющують очi-вiкна, з вiкон висуваються заспанi, розкудовченi, ошелешенi голови. А широченно роззявленi роти рупорiв, покриваючи гомiн, музику й спiв, галасують:

– Всi на площу! Всi на площу! Всi на площу!

Знову на площу?! Як тодi, взимку?!

I цей заклик такий веселий, святочний, спiвучий, що голови весело стрiпуються й викочуються за процесiями на вулицi. I вулицi вже кишать, уже гудуть нетерплячими, пiднятими людськими тiлами.

Що ж там тепер, на тих площах?

А на площах спiв, музика, гомiн, крики. Постатi в дивних убраннях, з вiнками на головах перемiшуються з юрбою, вiд-смiюються на запитання, грають, трублять, обнiмаються, танцюють.

I раптом стихає: з горiшнього поверху будинку аж до самого низу розгортається колосальний сувiй бiлого полотна, списаного великими лiтерами.

– Тихо! Увага! Читайте, читайте! Та тихо ж там!

Як обвал гори, потроху затихає гуркiт гомону й настає ше-леслiiва дивна тиша. I мовчки з величезного полотна до пiдведених затихлих очей буйно кричать чорнi лiтери:

"Манiфест"

Гей, люди!

Вiтаємо вас iз Сонцем, з молодою травою, з теплими, любовними, радiсними вiтрами! Вiтаємо вас iз вiчною тайною кохан" ня й любовi, з квiтом сил, з новим життям.

Гей, браття!

Провалились у небуття всi стовпи й пiдвалини старою свiту: держава, влада, суди, полiцiї, капiтали, бiржi, банки; зникли всi каторги працi; знищенi всi способи насильства людини над людиною, зметенi всi грiхи й святощi; скасованi всi заповiдi, закони, моралi.

Але ми, Вiльна Спiлка Творчої Працi, оповiщаємо: дерева не вкриються ще повним листом, як на руїнах старого свiту зацвiте нове життя. Темряву ночi розжене слiпуче свiтло. Води землi потечуть у кам'яницях. Повiтря вкриється осiдланими людиною машинами. Каторги працi перевернуться у робiтнi творчої працi Занiмiла машина оживе, загуркотить, запрацює пiд рукою людини, творячи багатства.

Земля стане райським садом, де не буде бiльше нi влади нi насильства, нi каторги, нi обману, де не буде бiльше дерев добра й зла, грiха й святостi, де буде вiчне свято творчостi, працi, кохання, радостi, краси, спiву. I нiякий серафим нiколи не вижене людство з того саду.

Ми, Вiльна Спiлка Творчої Працi, ми першi, що входимо в цей рай, оповiщаємо: через три днi ми приступаємо до працi. Приступаємо без терору, примусу й обов'язку.

Ми нiкого не закликаємо до себе, не вмовляємо, не соромимо, не лякаємо Матiр не треба умовляти, щоб вона вiддала своїй дитинi переповненi молоком груди. Хто почуває себе переповненою молоком матiр'ю, хто, як брунька на деревi, невтримно, радiсно розприскується цвiтом сили, хто чує солодку тугу творчостi, той сам до нас прилучиться.

Нам не треба присоромлених, розкаяних, зобов'язаних. Нехай сидять дома й не соромляться, не каються, не гризуться обов'язком.

Ледачi нехай не бояться – вони матимуть усе, що забажають для себе нi докорiв, нi гнiву, нi кари за лiнощi не почують, бо найбiльша для них кара й нещастя – отi їхнi власнi лiнощi, ота їхня слабосилiсть, їхня нездатнiсть до радостi й щастя дiї, цебто хорiсть, калiкуватiсть.

Не гнiву й сорому вони гiднi, а жалю й догляду.

Старi, малi, хорi, всi незвиклi до працi – всi нехай лежать на сонцi.

Тiльки переповненi силами, тiльки сповненi буйним цвiтом, радiстю, тiльки любовнi до працi – нам товаришi.

I тiльки для таких запис на чергу в першi партiї працi од-криваеться вiд завтрашнього ранку в будинку Великого Театру.

Слава Сонячнiй машинi!

Сонячний привiт i любов вам, люди-брати!

Вiльна Спiлка Творчої Працi"

На площi стоїть тиша, як бувало колись давно-давно, за минулої доби пiд час проповiдi в церквi. Хто прочитав, той висувається з натовпу обережно, тихенько, потупивши очi. I тiльки там, у завулках, звiдки гомiн не перешкоджає молитися на Манiфест, там ланує галас, смiх, спiв, вигуки, сварки.

– Та що за Вiльна Спiлка? Звiдки взялася? Ах, подумаєш: "переповненi молоком" Ану, як то тi переповненi молоком запрацюють. Язиками й на флейтах легко, а як то лопатами. "Ми вам, ми вам Райський сад". А вугiль! Га? Хто вугля, нафти, маюну дасть? Га? Хто?

– Ми! Все дамо!

– Та ти хто?

– Я!

– Авжеж.

– Я… Я так собi. Але я завтра записуюсь до Вiльної Спiлки I тодi..

Фейерверк смiху шугає на молоде пухнате лице полум'ям рум'янцю. Але з за пухнастого лиця вистрибує ще молодше, чисте, не пухнате, уквiтчане жовто-бiлим вiнком кiс.

– А щоб ви знали, що дамо! Ви – ледацюги, хорi, нiкчемнiї Можете собi лишатись дома! Будь ласка.

Регiт вибухає ще рiзнофарбнiшим фонтаном. Оця дiйсно може дати.

– О, ця переповнена молоком!

– Та що ж ви дасте? Що? Нi, чекайте, що вони дадуть? Свiтло дасте?