Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

– Ну, добре. Про вас ми ще поговоримо. Але дiро експедицiю я так не можу. Насамперед треба, щоб нiхто не заважав. Треба дверi замкнути й нiкого не пускати. А то мама зараз прийде й усе переплутає. Або ще хто-небудь. Ключ є? Чудесно. От так. А тепер я мушу скинути черевики. Макс добув новi, але вони такi крихiтнi, що я мушу весь час ходити навшпиньках. Можна менi сiсти з ногами на канапу? А ви поруч. Добре? I потiм ви з мене не дуже смiйтесь, я зовсiм не своя вiд усього цього. Ох, Елiзо, яке щастя жити на землi! Я нiколи в тисячнiй частинi не могла навiть уявити собi такої… такої… Ну, нема слова в мене! Ах, як прекрасно горить ваше волосся пiд променем. Ви знаєте, я ж колись була певна, що ви волосся фарбуєте на червоний колiр, а брови – на темний. Ну, добре. Так, значить, про експедицiю? Тiльки ви не сердьтесь, коли я роз повiдагиму розпанахано й без ладу. Я цими днями вся чисто розпанахана, безладна i… Можна вас гаряче, гаряче поцiлувати? Тiльки в волосся! Тiльки в волосся! Ух, який теплий нiжний дух. Ви знаєте, Елiзо? А проте, дурницi! Так, значить, про експедицiю? Добре. Iз самого початку? Як складали потяг, як розпалювали його дровами? Нi, це не цiкаво Правда? Ну, насамперед народу зголосилось стiльки, що ми могли взяти на два потяги тiльки соту, може, частину. А, де! Тисячну, стотисячну. Ну, одне слово, якби з мiшка горiхiв взяти жменьку. От скiльки ми могли взяти, їхали ми туди до копалень цiлих три днi. Цiлих три днi, мажете собi це уявити. А ранiше треба було всього вiсiм годин. Але як ми їхали, Елiзо, якби ви бачили! Поволю-у-сеньки, поволюсеньки. Як у темнiй хатi напомацки йдем. Ну, та зрозумiло: скiльки часу не функцiонували залiзницi. Колiї поржавiли! Ну, i зупинялись на кожнiй станцiї, розшукували мiсцевих залiзничникiв, iпереводили якiсь стрiлки, щось лагодили. Один раз заїхали ие в тому напрямi й мусили вертатись. Але то дурниця! Ми, розумiється, везли з собою масу вiдозв i манiфестiв Вiльної Спiлки. Населення вибiгало назустрiч, дивилося на нас, як дикуни на аероплан, потiм впадало в дикий ентузiазм. Маса народу просто благала нас узяти їх iз собою. Тут же записувались до Вiльної Спiлки, просили роботи. Я вам кажу, Елiзонько, це був просто трiумфальний похiд. Цi три днi промайнули як три хвилини. Ви уявiть собi, Елiзо: сонце, весняний, теплий, нiжний вiтер, зелене-зелене поле, небо широке-широке, i наш потяг! Всi вагони вiдкритi, уквiтчанi вiнками, прапорами; скрiзь музика, спiви. I парочки, парочки! Потяг парочок! Iй-богу! Ну, може, десять процентiв було неспарованих, окремих собi людей. Але знаєте, хто з нами їхав? Знаєте? Нiколи не вгадаєте! Мертенс! Можете собi уявить? Навiть у нашому вагонi, разом iз Рудi, з тим самим Рудi, якого вiн… Ну, нiчого. Але, знаєте, Елiзо, вiн дiйсно страшенно розумна людина! Просто надзвичайна! Ви ж знаєте, ми всю дорогу вели засiдання. Зовсiм справжнi засiдання – з президентовi, секретарями, дебатами. Уявiть собi цю картину, Елiзо: поле, небо, вагони на вугiлля, спереду i ззаду музика, спiви, а на нашому вагонi – засiдання. А на йолi дикi конi. Маса коней здичавiла, бiгають табунами. Але. маса й загинула взимку – коней, корiв, птицi, собак. I от засiдання. Виявляється, Елiзо, це все ж такя не так просто – вiдновити все. Страшно це складяаi iсторiя. Менi спочатку страшно стало, коли я слухала промови. Все ж так цупко чiпляється одне одного. Ну, скажiмо, пошити всiм черевики. Взяти шкуру й пошити? Правда? Ой-ой! Але, Елiзо, ви знаєте, наш Рудi – просто надзвичайний! Навiть Мертенс мусив признати його "надприродну", як вiн сказав, "прозорливiсть i генiальну гостроту розуму". Коли вiн говорить, то так усе ясно, просто й так разом грандiозно, так усе далеко й широко видно. А скiльки енергiї, Елiзо? Я нiколи не думала, щоб у Рудi, у нашого мовчазного, стриманого, трошки соромливого анахорета була така маса енергiї, сили, волi. Макс також сильний, але Макс – бурний, вулканiчний, безутримний. Йому треба все разом – на один мах, з вогнем, iз жагою. А Рудi, навпаки, спокiйно, методично, але аалiзно. Iрма (моя хороша приятелька, артистка!) до такої мiри в нього закохана, що коли говорить про нього, то все лице горить плямами.

Iй-богу!.. Але, бiдна Елiзонько, ви страшно, страшно схудли, от тепер це надзвичайно видної Ви ще не зовсiм здоровi. I блiда ви така! Елiзо, ви повиннi негайно їсти сонячний хлiб! Негайно! Ну, як ви можете їсти ту… ту стару їжу? Для чого? Я не розумiю.

Принцеса Елiза проводить рукою по чолi й. по лицi, неначе зганяючи блiдiсть.

– Ну, мене лишiть, Трудо. Нецiкаво. Що ж? у доктора Рудольфа роман iз цiєю Iрямою?

– Ах, iдiоти! Iрма просто мене дратує. Уявiть собi: вiдома красуня, розумна, страшто приваблива, в неї е щось схiдне, загадкове в лицi, знаменита спiвачка, голос такий, що за самий голос можна, я не знаю як, закохатись. Мала м-асу при-клонникiв, через неї люди вбивали себе. I раптом-, мажете уявити собi цю чудачку, боГться! Боїться нашого Рудi, як маленька дiвчинка! I що бiльше закохується, то бiльше боїться, хвилюється, вкривається червоними плямами.

Принцеса Елiза знову проводить рукою по лицi.

– Що ж, доктор Рудольф не вiдповiдає їй, чи що?

– Ах, не вiдповiдає! Розумiється, вiдповiдає. Але сам доктор Рудольф такий самий iдiот, як i вона. Абсолютно нiякої смiлостi немає. Мужчина мусить буть навiть трохи брутальний. Правда? Ну, в кожному разi, iнiцiативний, смiливий. А Рудi…

Труда обурено, зневажливо знизує плечима й перемiняє позу. Сонце косою золотою палицею вперлось їй у чорно-синi кучерi i поблискує в бронзовому оцi.

– Ну, ви, може, не знаєте, як вiн поводиться.

– Я не знаючi Я?! Та я кожне слово, кожний рух їхнiй знаю. Краще навiть за саму Iрму й за самого Рудi. Нiякої iнiцiативи немає. От що! Чистiсiнький тюхтiй!

Елiза раптом скляно, дзвiнко смiється й гаряче, навiть трошки бурно обнiмає Труду за ллечi.

– Ах ви комiчна й мила, Трудонько.

– Чим же я комiчна? Сердять вони мене страшенно.

Нездарнi Елiза ще дзвiнкiше смiється

– Ну, чого ж сердитись, Трудо? Звiдки ж ви знаєте, що вiн її любить? Казав вiн вам про це?

– "Казав, казав"! Абсолютно нема нiякої потреби, щоб вiн казав, коли й так усе видно Як вiн може не любити Iрму? Як? Це виключено А вся причина в тому, що вiн – анахорет, що вiн жив страшно морально й нi одної жiнки не зазнав. Я певна, що вiн не знає, як треба цiлуватись. Ви знаєте це? Серйозно!

Елiза раптом гаряче, пекуче, по самi очi червонiє. Червонiє й смiється таким тихим тремким смiхом, так нiжно обнiмає за плечi Труду, що Труда здивовано поширює очi й аж одсувається назад, щоб краще бачити цю палаючу голову.

– Чого ви смiєтесь? Ви не вiрите?

– Я вiрю! Я вiрю! Але ви це так мило, так надзвичайно мило кажете, що я не можу бути серйозна, моя дорога, моя хороша Трудонько!

Труда i здивовано, i серйозно водить очима по лицi Елiзи.

– А знаєте, Елiзо, от ви в цей мент страшенно гарнi! I ви, знаєте, страх мiнлива. Ви можете в одну мить постарiтись на десять рокiв i помолодiти. От тепер у вас така нiжнiсть, м'якiсть, така дитячiсть у лицi, що аж не вiриться. Я це вже й ранiш помiчала. Ви можете бути безумно приваблива. Але буваєте й така суха, колюча, що, здається, об вас можна подряпатись. I червонiєте ви так щиро й палюче, що аж дивно. I зовсiм од дрiбницi! Ну, що я сказала?

– Ви нiчого, нiчого не сказали, i не будемо зупинятись Ну, як же ви все ж таки вугiль добували! Ви самi копали в шахтах?

– Нi, там маса запасiв. Але ми будемо копати! I вже копають Вже щодня буде йти сюди вугiль i всяке iнше паливо. Що ж ми тут привезли? Дурницi! На кiлька днiв Нi, це треба регулярно, систематично, за планом. Рада Спiлки виробляє цiлий план. Ах, Елiзо, як може бути гарно, прекрасно жити. Ви уявiть собi, що коли ми будемо працювати всього по двi обов'язковi години на день – усього по двi години! – то ми всi, всi без найменшого вийнятку, будемо мати, перше – прекраснi!помешкання, друге – чудовi, зручнi, розкiшнi меблi, третє – в кожнiй кiмнатi буде кiно, екран, телефон, кiногазе-та, радiофотографiї з усього свiту, четверте – всi ми будемо носити найтонше полотно, шовки, найкращi матерiї, п'яте – в кожного буде авто, аеро всяких систем, шосте – ми зможемо лiтати з одного кiнця землi на другий, нiяких кордонiв, нiяких нудних урядовцiв, урядiв, нiяких цих нацiй, рас- усi наро ди – просто люди й бiльше нiчого! Елiзонько, дух же забиває? їй богу, менi просто дух забиває! I це ж буде! Буде неодмiнно, через якийсь рiк уже буде!

I от раптом лице знову постарiло на десять рокiв: зникла дитяча нiжна рожевiсть, замiсть неї – суха чернеча суворiсть, загострений блiдий кiнчик носа й цей чудний, неприємний, напружено скляний блиск очей.

– Так. Але цiкаво знати, хто б то робив усе це?

– Як хто?! Ми!

– Хто ж то "ми?

– Ну, всi ми Я, ви, Макс, Рудi, Вiльна Спiлка, кожний працездатний чоловiк i жiнка.

Елiза холодно знизує плечима. (Видно, ну, видно ж, що вона не те що не вiрить, а не хоче вiрити їй треба не вiрити!)

– З якої речi? А як я не хочу працювати? Я хочу мати авто, аеро, музику, театр, шовки, я хочу лiтати з одного кiнця землi на другий, я хочу лежати, кохатись, смiятись i зовсiм не хочу працювати Ну, i як же тодi?

Труда пресерйозно й твердо дивиться просто в скляно-сухi очi Елiзи