Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

– Що сталось, Елiзо? Чого ви смiєтесь?

– Смiюсь, Трудонько, з вашої милої здатностi фантазувати й захоплюватися мрiями. На жаль, я не запишусь до Вiльної Спiлки. Я не маю здатностi вiрити в фантастику.

Труда не може ще повiрити, отямитись од цього незрозумiлого перескоку Елiзи.

– Та ви це серйозно, Елiзо?!

– Цiлком серйозно, Трудо.

Труда мовчки вражено дивиться на серйозний смiшок, на схудлий сухий нiс, на недобрi очi. Потiм рiшуче, хмарно спускає ноги з канапи, швидко нетерпляче взуває черевики й ви-простовується.

– Так. Тепер я розумiю, Елiзо, чого вам нелюбовно й нещасливо вiд вашої любовi, а боляче. Ну, тiльки ваш Георг буде каятись! I ви будете каятись, що коритесь йому. Можете сердитись на мiне, а я кажу те, що думаю I скажу це саме в лице вашому… владицi Прощайте, Елiзо. Скажiть мамi, якщо спитає про мене, що я хотiла до неї зайти. Але менi зробили в цiй кiмнатi таку прикрiсть, що я не можу нiкого бачити.

Вона бере жужмом iз канапи жакет, капелюш i, шкандибаючи на праву ногу, iде до виходу. Елiза стоїть iз тою самою посмiшкою, iз закостенiлим сiро-жовтим схудлим лицем i падаючим волоссям. На порозi Труда озирається:

– Це рiшуче, Елiзо?

Елiза примружує очi.

– Рiшуче, Трудо.

Труда дивиться в пiдлогу.

– Дивно… Все ж таки дивно. Незрозумiле. Значить, Iрма мала рацiю. Примруженi очi розплющуються.

– А? Яку ж то рацiю мала панна Iрма? Це цiкаво.

– Вона сказала, що для вас краще смерть, нiж Сонячна машина. Очi знову ж примружуються, голова гордо вирiвнюється.

– Хм! Панна Iрма мала рацiю, Трудо. Дiйсно – краще смерть. Можете вiтати її з генiальною прозорливiстю. Прощайте, Трудо!

Труда не рухається, не може рушитися з мiсця: чого ж раптом така виразна, така жагуча ненависть?

Труда знову похиляє голову й стоїть, спустивши руку з жакетом i капелюшем. Потiм, волочачи ними по землi, помалу повертається до дверей i задумливо вiдчиняє їх. Але тут же швидко озирається й чекаюче дивиться: до неї, не хапаючись, але твердо, пiдходить Елiза. Пiдходить, чудно дивиться в самi очi й трохи хрипко додає:

– Але пам'ятайте, Трудо: коли я помру, то не вiд ненавистi, а… вiд любовi. Будете пам'ятати? А тепер прощайте!

I, рвучко, круто вiдвернувшись, iде до вiкна.

А Труда знову стоїть непорушне, непорозумiло, хмарно, стиснувши брови – чи ждучи чогось, чи вдивляючись у спину бiля вiкна. Потiм одчиняє дверi й виходить обережно, як у тяжкохорого, причинивши їх за собою.

Такi затихлi, такi запорошенi, такi ще недавно забутi машини вже знову блискають, уже ворушать то тут, то там застояними членами. Пiд височенними попереплiтуваними металiчними велетенськими сiтками-стелями вже не цвiрiнчать лунким самотнiм цвiрiнчанням горобцi. Знову стiни вiдбивають гомiн людських, здавалось би, уже навiки вивiтрених голосiв. Завзято, жваво, вперто обсiла людська комашня слоновi металiчнi тiла, довбається в них, маже, пригвинчує, пристукує. Горять велетенськi пащi, ригаючи бiло жовтим палом, шугаючи потом у крихiтну комашню. А комашня порцiю за порцiєю посилає в розпаленi пельки, радiє з ненажсрства, з палу, з пари. Галасує, шамотиться, заповнює всi такi ще недавно самотнi, лункi, пустельнi зали, кабiнети, бюро. Безладна, невмiла, вона невмiння надолужує запалом, досвiд – смiлiстю.

– Та що ж то ти робиш, хлопче? А гей, ти, куди нас замотуєш? Курте, дай тому жовтодзюбовi по шиї й прожени вiд машини.

– А ти яке маєш право проганяти? Що за начальство?

– А таке начальство, що не розумiєш – не лiзь. Я тут двадцять рокiв потом умивався – от i начальство. Геть од машини!

– Сам геть! Я буду Рудольфовi Шторовi скаржитись.

– Скаржся. Рудольф Штор дурнiв умiє впiзнавати. Ви-чисти краще оце колiно. На ганчiрку. Ну, от так. А то зразу ж у машинiсти пнеться.

А Рудольф Штор цупко стоїть на ногах. На нього оберемками валяться самi скарги, сварки, непорозумiння. На нього накладено вагу суддi, арбiтра, авторитету, iдола. Iдолопоклон-ними руками його винесено на шпиль, обвiшано страшним довiр'ям, обмотано обоженням. Рудольф Штор сказав. Рудольф Штор хоче. Рудольф Штор призначив. Рудольф Штор вирiшив.

Рудольф Штор не може не знати, не вмiти, не пам'ятати. Рудольф Штор не може помилятись, стомлюватись, сердитись, забувати.

У Рудольфа Штора липнуть од поту пасма волосся на чолi, у Рудольфа Штора дзвенить у вухах i синiють губи, Рудольф Штор на хвилину не може приплющити очей. Але Рудольф Штор цупко, твердо стоїть на ногах. I що бiльше синiють губи й дзвенить туман у вухах, то бiльш задоволений Рудольф Штор – тодi не чути iншого дзвону, тоскного похвального дзвону туги. Тодi треба тiльки лягти до лiжка, заплющити очi – i лахматий, п'яний, добродушний сон бере голову в руки й закачує її в темну, м'яку, затишну порожнечу, де немає нi дзвону туги, вiд якого пусткою гудуть груди, нi хижого лютого рявкоту, вiд якого руки зводить сказом, нi болючої, закривавленої нiжностi, вiд жихання якої слабнуть ноги й тiло схиляється навколiшки.

Iдол? Ну, що ж-цс пуповина, без якої не родиться нове людство.

Iдолiв розбивають, як тiльки помiтять, що вони з такої самої глини, як i всi? Ну, що ж – лучче бути розбитим iдолом, нiж цiлим горщиком.

I Рудольф Штор засiдає, вирiшує, наказує, все вмiє, все знає, – цупко стоїть на ногах i несе на плечах усю вагу пуповини. А людська комашня шамотиться, колотиться, вмощується на старих i нових мiсцях, розповзується, знову збивається в грудки Плутанина, безлад, туман, первiсний хаос

Але перший удар творчої волi – i настане свiтло.

I от вечiр. Хмарний, важко-важкий, задуманий. Жовтенькими пiдслiпуватими оченятками клiпають велетенськi кам'яницi в темних тунелях вулиць. Глухо, сиротливо цокають поспiшнi кроки запiзнiлих перехожих. Хто цього вечора блукає вулицями? Хто не сидить i не жде, затримуючи судорожно посмiшку хвилювання, страху, надiї?

Вся Найвища Рада Вiльної Спiлки Творчої Працi в повному складi. Мертенс, пiдстрижений, обголений, банькатий, важно сидить у фотелi, спершись короткими руками на колiна й наставивши сiдласте чоло, наче збирається битись лобами. Шпiндлер, оброслий, кудлатий, закинувши пуделячу голову аж за спинку фотеля, дивиться в стелю.

Паровоз, великий, невкладистий, як закурена скеля, акуратно ставить стовпчики на паперi.

Професор Таль, професор Штайнбах, лисi, кучерявi, старi, молодi голови – всi нудьгують, ждуть. Нудно, скупо, хилит-ливо трусяться жовтим свiтлом свiчки.

Доктор Рудольф дивиться на годинника, з трудним тягучим спокоєм ховає до кишенi i надушує гудзика на столi бiля себе. I вмент усi голови повертаються до люстри, впиваються в неї, замирають.

I стає чудо: iз безшумним криком, з нечутним вибухом лiюстра роздирається слiпучим, чистим, бiлим, iскристим, стрiлчастим свiтлом. Блищать лисини, зуби, очi. Вискакують наперед стiни, портрети, шафи, такi до цього моменту запхнутi в тьму. За люстрою роздираються вибухом напруженi голови, схоплюються, рокочуть смiхом, криком, зворушеною радiстю – народини свiтла.

Пiдбiгають до вiкон- у небо, в нiч, у понурi, важкi, сивi хмари переможно владно шугає бiло-синє вiяло, рiвною, урочистою процесiєю горять унизу круглi шари; вишкiрили зуби будинки, регочуться роззявленими ротами, з ротiв вибухають криком радостi, захвату, щастя. Темнi канали блискають масними плямами асфальтiв, крикливо, порожньо, за компанiю непотрiбгii вивiски, старi плакати, смiшнi вiджилi знаки минулого.

Безгучно радiсно смiється всiма своїми старими зубами старенький графський будинок. I падають довгi, чистi, синювато-бiлi смуги вiд нього в старий зачарований чудом сад. I знову з нього видно давнє рiдне сяйво над старим Берлiном.

– Ну, що, мамо? Ну, що? Ну, що? Нi, нi, ти не хрестись, не похитуй головою, а кажи, що – не справились? Нi? Нi? I буде, буде, буде! Все будеї Хоч!би там усi принцеси на свiтi потрiскали з досади. Можеш це сказати своїй Елiзi. Ах, вибачте: її свiтлостi принцесi Елiзi. Ах, хай їм! Мамо! Тепер…

I раптом бурна, пiниста, трiумфуюча голiвка затихає, урочисто розгортає тремкими пальцями загорнений у папiр пакуночок i визволяє з нього невеличку порцелянову вазочку, накриту гострою шапочкою.

Осяяне тихим зворушенням, великооке й старечо-смугляве обличчя, ще не всмоктавши в себе радiсного усмiху, нахиляється до вазочки.

– Що це, Трудо?

Одна рука врочисто, хистко тримає вазочку, друга здiймає шапочку. I в той самий мент iз-пiд шапочки переливною стьожкою виривається червонява зеленiсть – знайома, благосна, рiдна. Але для чого, що має значити це?

– Мамо! Ти зараз пiдеш до тата й скажеш йому, що я хочу його бачити.

Голос не потерпить нiяких заперечень. Це голос не Труди, йе Страховища, це голос такого глибокого чекання, такої болючої дозрiлої продуманостi й непохитної неминучостi, що iрафиня мовчки, глибоко, в саме дно потемнiлих бронзових очей устромляє погляд, i все вже знає. I втихомирене, упокоєне старе лице знову здригується подухом тривоги й старих бур.

– Хорий тато, дитинко. I пiзно вже. Може б…