Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

А бiлi мухи то спиняються, то знову обсiдають заснулу землю i вкладаються в бiлий, чистий саван.

Днi безшумно, одноманiтно пересипаються в ночi, ночi безшумно чсуваються в днi. В холодних кам'яних печерах, у пiр'яних, пухових норах сонно плямкають iстоти, що колись гордо звалися людьми.

I от на бiлому, чистому саванi з'явилися чорнi, маснi латки. Сонце вже не ходить понад самим краєм обрiю, вже не гнеться винувато, кудись поспiшаючи, не визирає сердитою червонопикою мачухою з-за хмаряних горбiв. Весело розпихаючи сиво жовтi кучугури, владно, ясно сiдає на трон i робить свiй об'їзд. I вiтер уже не ганяється дурним цуценям за роями бiлих мух. Грайливий, бурний, нетерплячий, розкудовчений гасає вiн поперед Великої Матерi, розкидає її вiдозви на всi боки, сурмить у сурми: прокидайтеся!

Доктор Рудольф уже не возить, не пиляє, не рубає дров. Панi Штор давно вже переказала Рудi, що принцеса Елiза просить бiльше не трудити себе дровами – по хатах уже не так холодно, як перше.

I доктор Рудольф давно вже вiльний. А в лiсi ще вiльнiший. Без вiзочка, без саночок, без сокири й пилки шкандибає собi доктор Рудольф старими дорогами, ловлячи зарослим, кошлатим, смiшним лицем благосно-теплi вiдозви Великої Матерi. I лiс ловить i задоволене бурмотить: шепеляво гуде пiсню в зелену гiлчасту бороду. На дорозi в холодку лежить легесенький учорашнiй снiжок, i земля – як борошном посилана А в самому лiсi – снiг жовто-синiй, рябий, у чорних, масних латках на горбах, як шкура бiлого сетера. На кам'яних стовпчиках дотлiвають бiлi шапочки. Учорашнiй снiжок липне з землею до пiдборiв твердими гульками, якi треба весь час одбивати. На сонцi безсоромно оголилися бiлi стовбури еерези, розпустивши довгi нечесанi коси. Торiшнє жовте задубiле листя на дубках сухо, паперово й весело шелестить. Крихiтнi пташинки десь над головою попискують iз таким звуком, наче в кишенi побрязкують маленькi ключики.

А сонце сипле вiдозвами, i вiд нього до примружених вiй тягнуться кошлатi вiники променiв. Лiс густо, лунко переливається хвилями шуму.

Доктор Рудольф сiдає на пеньок лицем до Великої Матерi, примружує очi й сидить, не рухаючись, як великий лахматий жук. I не треба нiяких кам'яних печер, нiяких лабораторiй, радив, машин. Сидiти днями, мiсяцями, поводячи вусиками н пiдставляючи то один бiк пiд ласку Матерi, то другий. Сидiти й слухати густий лiсовий шум, слухати хвилi днвно спiваючої радостi й незрозумiлi несподiванi завмирання серця як перед якоюсь великою тайною. Звiдки ж радiсть, i тайна i гарячий, затаєний крик у грудях?

Доктор Рудольф розплющує очi й непорозумiло, схвильовано оглядається навкруги голими, одвертими, сяючими очима. десь гуде дрiт. Де тут серед лiсу, далеко вiд дороги, може взятися телеграфний дрiт. А гуде. Густо, рiвно, мегвлiчно гуде.

Доктор Рудольф устає й iiде та гудiння, шукаючи стовпiв. Але нема нiяких стовтiiв – дамi -стовбури, самi милi, вкритi лускою, червонувато-бурi стовбури. А гудiння щораз ближче, щораз виразнiше, от-от зовсiм близько.

Ах голубчики! То ж вони-раднi,.милi, роботящi вiстуни весни. То вони пообсiдали ранню вербу, повпивалися в її пуп'янки, швиотяться, перелiтають iз гiлляки на гiлляку. То гуде верба, гуде бджоляним, джмелиним гудом, телеграф весни. ллє ж скiльки їх – кошлатих, старанних, дiловитих! Звiдко вони так рано довiдались, щ отут, у цiй долинцi, стоїть верба, всiяна сиво-срiбними солодкими пуп'янкам"? Хто сказав їм це? Якi телеграфи рознесли цю звiстку по їхнiх вуликах, нiрках, щiлинках?

А латки с кожнiм днем стають щораз бiльшi, ширшi, саван жавкне, пухкишає, расповзається – оголяється сонне тiло землi, зiтхає густим теплим вiтром, протягається лiсовiми шумами.

Доктор Рудольф шкандибає вулицями, в вулицi масно мокро блищать асфальтами, вимитим склами, гомонять голосами. Вiкна, дверi, тераси, балкони пороачинюваяi На вiкнах, дверях, балконах, терасах – людськи зарослi кошлати жуки, кузьки, бджоли,.джмелi. Гудуть весвяно, поводять вусиками, пiдставляються то одним боком, то другим пiд ласку Матерi. А там воду везуть на вiзочках, весело, дзвiнко перегукуючись iз жуками. А там знову перевозяться з маленьких теплiших нiрок до великих печер iз терасами, з балконами, що взимку пустовали. А в грудях недовiдома, нiякими машинами и лабораторiями не зроблена радiсть i тьохкання, замирання перед хвилюючою тайною. Без телеграфiв, газет i вiдозв повисипали з своїх нiр i солодко мружаться вiд радiсної нiмої звiстки.

А сад, старий, любий, зачучверений, недорубаний сад п'яно гойдається з боку на бiк, хитає лисо-кучерявою головою, шумить, гуде пiснею. I дорiжки мокро, тепло, соковито блискають, м'яко розлiтаючись пiд ногами. I лавочки плямами висихають, парують, куряться теплом.

Але тоскно, суворо-хмарно блукає принцеса дорiжками саду, всiма дорiжками, крiм одної, крiм тої, де пiдрубано нiжки бузковому кущевi. Цiєю алеєю вона нiколи не ходить. I таке в неї гостре пiдборiддя, така синювата блiдiсть, такi фiалковi синцi пiд очима, що доктор Рудольф готовий попiдрубувати всi нiжки всiм кущам разом iз своїми власними ногами, аби їй знову матово-золотисто закруглилось пiдборiддя й голова пiдвелася гордо, зневажливо, велично. Вiн готовий попiдрубувати нiжки всiм своїм радощам, аби її зеленi очi знову звисока, погiрдливо й владно примружились на нього.

Технiк, малярi, друкарi веселi. На терасi їхнiй табiр, на тiй самiй терасi, де колись так велично й владно ступали ноги принцеси Елiзи. Галасливий, огрiтий ласкою Великої Матерi, повний дитячого дзеленькоту табiр. Вони повитягали туди канапи, фотелi, колиски, розташувалися, розперезалися, попiд-ставляли заспанi, зарослi голови пiд сонячнi поцiлунки й нi за ким не тужать, нiкого не ждуть.

I Макс вже не читає детективних романiв, не лежить у пуховiй барлозi, не кривить гидливою гримасою порослих шовковими вусиками соковитих уст. Вiн теж мружить очi на сонце, лежачи на лавi перед ганком лабораторiї. У лiс вiн не хоче ходити – лiньки. Тiльки лежати й мружитись. Та ще якби не надокучала ота Труда. Бiдний хлопчина чогось зовсiм не терпить Труди. Моментально хмарнiє, нудьгує, рухи стають лiнивi, розведенi, очi недбало-насмiшкувато мружаться. А Труда не пстчас того. Ну, от дивним дивом не помiчає, така спостережлива, амбiтна, така чула на найменшу неприємнiсть, тут зовсiм не бачить нi Максової розвезеностi, нi насмiшкуватої примруженостi, нi мовчазностi. Блискає очима, зубами, сяє матово-смуглявим рум'янцем. Дивується, щиро-наївно ширить очi, задає прекомiчнi питання, дзвiнко з себе смiється, по-хлоп'ячому розмахує руками, дражниться, перекривляє, шарпає. Вона ходить в лiс, i на поле, i по всьому Берлiну. З Тiле, чорно-срiбним лицарем, з Гансом, iз цiлими кумпа-нiями. А в лiсi вже цiлi юрби з Сонячними машинами, з гiтарами, пiснями, з перегукуваннями. А в полi вже витикаються голочки свiжої, молодої трави, пасуться здичавiлi конi, смачно, по-весняному кракають галки, летять дикi качки, шумить лiс. А макухи й ледарi лежать на лавах i зневажливо посмiхаються. А їх треба стягати з лав i…

I макуха раптом скочується з лави, ляпнувши рукою просто в мокру, теплувату землю. I дивним дивом Труда зовсiм не помiчає, що Максовi нема нiякiсiнької охоти до таких жартiв, зовсiм не помiчає його здивованих знизувань плечима й безсилих, образливих зiтхань.

– Ей, Максе! Весна надворi! Чуєте? Та весна ж, Максе! Рудi, ми з вами полетимо влiтку в Кордiльєри. Правда? Макса гарненько закутаємо, замумуємо в льох, щоб нiхто його не турбував, i полетимо. Правда?

Макс мружить очi на вершечок каштана, на якому кокетливо, манiрно чепуриться малесенька довгохвоста пташка.

– На чому ж ви полетите? На крилах кохання хiба?

– А що ж! I на таких крилах можна полетiти!

– О, звичайно. А надто на чорно-срiбних!

– Чудеснi крила! Кращi за чорнi!

– О, напевно. Хто ж сперечається? Це вiдомо давно.

Макс недбало пiдводиться, засуває руки в кишенi й розвезеною, лiнивою ходою йде собi геть. А Труда, чудна дiвчина, раптом радiсно, в захватi хапає Рудi за руку й бурно тягне його в протилежний бiк, до графського будинку. Вона така щаслива, що мусить забiгти обняти мамуню, паню Штор, i сказати добридень бiднiй трупоїдцi-принцесi. Смiшна, вперта, завзята старорежимка. I досi страшенно сердита на сонячний хлiб. Але дурненька, що ж вона робитиме: трону однаково не буде вже зовсiм, нiколи-нiколи не буде. Баста. Так чого ж iще мучити себе? Правда? Ну, от, наприклад, чого вона й досi не побралася з своїм Георгом? Чого, спитатися? Попа їм треба було? Вiнчатися? Пристойно, звичайно, морально? Фi, фi! Годi! Нiяких пристойностей i моралей. Попрощайтеся, ваша свiтлосте! Тепер вiнчає сонце, спiває вiтер, свiдки – сосни, музика й танцi -у грудях. Правда? – Правда, Рудi, смiшнi й бiднi цi двоє? Так чудесно могли собi давно жити разом. А тепер от… Ех, а ще, мабуть, мiсяцiв кiлька до справжнього лiта зосталось. Правда, Рудi?

I раптом Труда зупиняється, перепиняє Рудi дорогу й здивовано дивиться йому в лице.

Нi, Рудi! Чого ви стали такий?! Я щось не так сказала?! Я вас чимсь образила?