Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

Принцеса Елiза безсило приплющує очi й раптом зараз же живо повертає їх у той бiк, звiдки в них гострими голочками червонуватого блиску вдарилося щось металiчне. На фотелi пiд дзвiнком жовтяво-червоно поблискує якийсь довгенький, тонесенький iнструмент.

Князiвна Елiза швидко встає, озирається й пiдходить до фотеля. Це – маленькi, чепурненькi щипчики з жовтого металу. Принцеса бере їх у руки й розглядає. Боже, якi смiшнi, якi зворушливо наївнi щипчики! Ну, що ж ними можна робити в електротехнiцi?!

I раптом принцеса помалу пiдносить зворушливо наївнi щипчики до уст i довго стоїть так, заплющивши очi. Потiм злякано розплющує їх, дивиться на дверi i, сховавши щипчики в руцi, поспiшно йде до спальнi. Там виймає ту шкатулку, в якiй була коронка Зiгфрiда, i на її мiсце кладе щипчики, якими нiчого не можна зробити в електротехнiцi.

Крiзь гуркiт, дзвякiт, скрегiт мiста пробирається гунява, схлиплива мелодiя катеринки, – обiдрана старчиха з проваленим носом серед ярмарку дiлового, заклопотаного натовпу.

Макс раптом перестає писати й слухає.

От схлипує й гунявить катеринка. I яким нiжним сумом вiє од цiєї гунявостi, коли подумаєш, що завтра, може, ти будеш мертвий i нiколи нiколи не почуєш її, i який той зворушливо-гарний клаптик передвечiрнього неба, зеленкуватий, з малиновими переливами, високий-високий, з клубочками хмаринок, як сивi кучерi дiдуся. Це ж – життя. I ця катеринка, i клаптик неба, i стара обгризена зубна щiточка, яку панi Голтман усе десь знаходить i неодмiнно кладе йому на комодi, i подовгувата пишна куверта Сузанни з коротенькою прощальною записочкою; i статут Iнараку; i опухи шпалер, подiбних до мiхурiв ошпареного тiла, все ж це життя, все повне свого змiсту й своєї краси. Всього цього може вже не бути сьогоднi, завтра, через тиждень.

Гуде, скреготить, дзвякає, труситься, як у пропасницi, Берлiн. Невинно-лагiдно кучерявляться малиновi хмаринки. Лопотять мотори вгорi, внизу, з бокiв. Гуняво схлипує старим-старим романсом катеринка i часом по-старечому збивається й кашляє.

Макс стрiпує надокучливий хвилястий чуб i пише далi. Вмить iзлякано пiдкидає головою й поспiшно дивиться на годинник. О нi, засiдання о восьмiй, ще якихось двi години. Можна далi.

Але в дверi обережно хтось стукає. Макс нетерпляче, досадливо кривиться й озирається.

Тiна. Синя суконька, зелененький жакет i фiолетовий, загонистий капелюшок. Ех, франтиха! Сузанна аж здригнулась би, наче шматочок скла розгризла б, побачивши тебе. А в руцi зовсiм новенька, цiлком модна й дорога торбинка.

Тiна мовчки пiдходить до Макса й дитячим жестом подає йому руку. Макс, не встаючи, потискує твердi, шорсткi пальцi й пильно дивиться в гарненьке, горбоносе личко Тiни. Еге, та вона п'яненька! Темно-синi очi каламутнi, широкi губи мокрi, маснi, з-пiд загонистого капелюшка вибиваються темнi, свердликом покрученi пасма волосся Де ж це вона так зарання?

– Ну, як ся маєте, Тiно? Що новенького?

Тiна мовчки вередливо випинає нижню вогку губу й сiдає збоку столу на стiлець, зараз же витягнувши тонкi, гарнi ноги в дорогих, модних панчохах i граючи ними.

– Щось вас давненько не видно було, Тiно?

Тiна несподiвано показує йому кiнчик язика i смiється. Зуби в неї квадратовi, рiдкi й жовтi, зовсiм як у панi Надель.

– Гуляла! – раптом сердито каже вона зараз же пiсля смiху i з викликом дивиться на Макса.

Макс посмiхається и сердито чухає за вухом: не вдасться докiнчити.

Тiна ж виймає з торбинки маленьке дзеркальце й дивиться в нього, але, показавши собi язика, зараз же кидає дзеркальце назад i, замiсть нього, витягує малесеньку рожеву порцелянову ляльку. Зиркнувши на Макса, вона одним пальцем нiжно гладить ляльку по голiвцi й по тупо-здивованому, бiло-рожевому личку. Потiм пiдносить її до уст, i, спiдлоба дивлячись на Макса, цiлує.

Гм, це вже щось нове в неї.

– А я й не знав, що ви ще й досi ляльками граєiесь.

Тiна пильним, довгим, п'яним поглядом дивиться на Макса, потiм мовчки задирає суконьку ляльцi й демонстративно повертає її голою цегляно-червоною спинкою до нього. I зараз же, нiжно поправивши суконьку, кладе ляльку в торбинку.

– Я гуляю. Святкую посаду. Вулицю кинула, в "домi" тепер. Прийдете в гостi до мене?

Макс усмiхається.

– А чого ж, з охотою коли-небудь.

Тiна зневажливо випинає губу. Ф-фа! Не прийде вiн, бреше. Бо лицемiрний соцiал-демократ. Але їй наплювать.

Вона знову витягує ноги в нових панчохах i сердито милується ними.

– А правда ж, то брехня, що нiби як гуляща дiвка поспить iз тим, кого кохас, то i в неї буде дитина? Брехня? Га?

I Тiна пильно дивиться на свої черевики.

Макс уважно, гостро зиркає на неї, нахмурюється й виймає цигарку. Потiм серйозно, дуже серйозно вiдповiдає.

– Нi, здається, це правда, Тiно.

Тiна швидко пiдводить голову й допитливо, неймовiрно вдивляється в гарне, хмуро-скупчене, з розкудовченим чубом лице Макса. Але вiн старанно закурює й не бачить її погляду.

У дверi знову стукають. Макс занадто швидко озирається й кричить "Увiйдiть!"

На порозi з'являється струнка постать, iз модним тоненьким прутиком у руцi, одягнена в "переливчасту" сукню нової матерiї, яка грає, переливається тонами темних фарб, як музика. З пiд прозорого, як крильця бабки-русалки, i теж "переливчастого" капелюха насмiшкувато-привiтно дивляться великi, вогкi, темнi очi телицi. За нею в коридорчику зацiкавлено визирає обличчя панi Гольман.

Макс злякано пiдводиться й нерiшуче йде їй назустрiч.

– Можна? Я не перешкоджаю? Я теж тiльки на хвилинку.

I Сузанна, мило, гумористичне морщачи уста, пiдкреслює "на хвилинку". А очi вже, як двi ластiвки, прожогом черкають об Тiну й одлiтають убiк.

Тiна, вся зiщулившись, незручно бере свою торбинку не за ремiнець, а в руку, й пiдводиться. На "переливчасту" даму вона не дивиться, а, проходячи повз Макса, хитає йому головою в убогенькому загонистому капелюшку й обережно, як повз насвiжопофарбовану стiну, проходить бiля "порядної жiнки". Сузанна скоса вколює її поглядом i одступається трохи вбiк.

Макс майже не бачить, як виходить Тiна. Сузанна в нього, сама, вперше! У цiй мiзернiй, бруднiй, негарнiй хатинцi, з цими страшними мiхурами рудих шпалер на стiнах, з обгризеними зубними щiточками на комодi. Така вся опукло гарна, чужа, наче з iншого свiту, вона тут, у цiй обстановi.

Вiн червонiє й од нiяковостi покушує правий бiк нижньої губи, забувши навiть попросити сiсти.

А Сузанна не помiчає нi мiхурiв, нi щiточок, нi самої хатинки. Вона просто стоїть й мило, насмiшкувато розповiдає, як вона проїжджала цiєю мiсцевiстю й як їй прийшла думха зробити прощальний перед Гiмалаями вiзит її одному доброму приятелевi й завзятому соцiалiстовi пановi Максовi Шторовi.

У дверi знову стукiт, нерiшучий, нерiвний.

– Ввiйдiть!

Нема нiкого i знову стукiт. Макс нетерпляче, швидко йде до дверей i одчиняє. За ними збоку стоїть Тiна з похмуро насупленими бровами. Вона мовчки киває йому головою й одходить задом далi, у куток коридорчика. Макс озирається, прохає вибачення в Сузаннн, яка занадто охоче й живо просить його не церемонитись, i виходить за Тiною.

Вона вже тримає в руцi тонкий пакетик, загорнутий у газе-товий папiр. Простягнувши його рвучким жестом Максовi, вона сердито каже:

– Грошi. Передасте мамi? Та тiльки на лiки їй.

Макс помалу бере пакетик i важно дивиться на Тiну. Потiм затримує її руку з шорсткими, робочими пальцями, дуже потискує її з натиском, тихо, м'яко говорить:

– Я неодмiнно прийду до вас у гостi, Тiно. Чуєте? Дайте тiльки вашу адресу.

Тiна скидає на нього догори щасливими, засоромленими очима, робиться вся нiжною, наче тверезiшою й лагiдною, як маленька дiвчинка, i тихо, змовницьким шепотом кидає:

– Я лишу адресу панi Гольман. Добре?

Вiд неї тепло й гостро тягне алкоголем.

Макс хитає головою, ще раз потискує руку їй, ховає грошi в кишеню й вертається до себе. йому вже не нiяково й не хочеться кусати губу.

Сузанна так само стоїть посеред кiмнати й потьохкує з тонесеньким свистом прутиком. I так само не дивиться нi на мiхурi на стiнах, нi на коротеньку канапку, нi на що; неначе вона давно-давно вже знає цю кiмнату, її мiхурi, канапку, обгризену щiточку й нiчого особливого в них не помiчає.

– Хто ця мила дiвчина?

Ну, розумiється, вона повинна саме так спитати: "мила", не "чудна", не "смiшна", а "мила". О Сузанно! А сiсти, очевидячки, гидує.

Макс поводить рукою до стiльця й прибiльшено насмiшкувато посмiхається.

– Може, присядеш "на хвилинку"?

Сузанна героїчно пiдходить до стiльця, де сидiла Тiна, швидко, непомiтно окидає його оком i з охочим виглядом сiдає.

Макс теж сiдає на своє мiсце й з недбалим виразом закурює. Ах, Сузанна, здається, запитала, хто ця мила дiвчина? Це-проститутка, дочка одного його товариша.

I з чекаючою посмiшкою пускає дим убiк, щоб не курити на Сузанну.

Сузанна знов, наче вона й знала, наче так i слiд, щоб у кiмнатi Макса були проститутки, охоче, з байдужою привiтнiстю хитає головою. А очi вогко, про себе весь час смiються.