Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

– Це неможливо. Масi, – не пiдводячи голови, нарештi глухо й стомлено каже доктор Рудольф. – Батько не покине графа. А мама не покине батька. Навiть коли б вони знали, через що.

Макс сам це знає, але вiн гнiвно, з ненавистю вiдкидає шматок скрученого паперу й зупиняється проти брата.

– Але вони мусять! Розумiєш ти?

О, доктор Рудольф розумiє. Але це неможливо. Безнадiйно. Навiть коли б вони знали, через що. Навiть тодi.

Макс знову ходить уздовж хатинки. Доктор Рудольф сидить непорушне. Макс зупиняється i, притулившись спиною до шафи, нахиляє голову.

– Ну, добре…

Але замовкає й знову ходить. Доктор Рудольф на мент пiдводить голову й знову кладе її в руки.

– Ну, добре! Але ти обiцяй менi, що того дня, як Мертенс матиме бути з вiзитом у цiєї дiвки, ти вивезеш iз дому батькiв.

– Як же я знатиму про той вiзит?

– Я тобi скажу.

– Добре, Масi. Я все зроблю, що…

– Ти мусиш не все, а тiльки це й неодмiнно це зробити! А тепер я мушу йти. Вибач.

Вiн хмарно, стомлено, простягає руку братовi. Доктор Рудольф помалу пiдводиться, бере руку й просто дивиться в очi Максовi. I очi цi вмить страшенно чимось нагадують йому очi старого пса Трезора, коли йому авто переїхало ногу Вiн помалу, незручно обiймає Макса за голову и мовчки притягує до себе, як у дитинствi, як i тодi, коли батько виганяв його з дому. I, як тими разами, Макс i тепер соромливо судорожно притискується до плеча старшого брата й зараз же виривається.

Коли доктор Рудольф вертається додому садом, вiн не сiдає на лавочцi. Але так само й не кидається до лабораторiї, як iще вчора, а проходить до спальнi i, не роздягаючись, лягає на лiжко.

Так от який зв'язок iз Свiтовим Конгресом! Вiн-людина, i гримаса людства є i його гримаса, болюча i страшна.

Лежить Нiмеччина внизу, у легкiй блакитнiй курявi туману, як наречена в вiнчальному серпанку. Стьожками рiк срiбно-синiх, жевтяво-зелених прибралася, хутра лiсiв накинула на плечi. Стрiчає жениха, владику й господаря свого.

Стрiчай, наречена, стрiчай радiсно, гордо, любовно. Хто знає, може, на твоє чоло вперше ляже корона Землi.

Нечутно, м'яко, плавко несеться напiвскляний рекордовий "Азарт". Тiльки на легких пiднятках i повiтряних ямах чується пiд Мертенсом глибокий, спокiйний фотель. I жива смуга землi тодi хитаєгься й наче здiймається до неба.

Поля, лани, як рiзнофарбнi, порозстелюванi для просуху полотна, як понамотуванi на величезну цiвку, розсотуються внизу пiд апаратом. Величезнi фабричнi димарi здаються коротесенькими недокурками цигарок. Широченнi шосе – наче мотузочки, порозкида!нi без ладу по рiзнофарбнiй полотнинi. I тихо, тихо все сунеться. А там же гуркiт, стукiт, свист, зойк. Там же без устанку, без перерви працює велетенський маши-но-людський апарат.

Мертенс перекладає сигару з одного кутка рота в другий, i м'ясистi, впертi губи його торкає легесенький усмiх. А досить одного слова, досить одного мига оком, i весь цей бага-томiльйоновий апарат моментально зацiпенiє. Перестануть куритись димарi, спиняться отi червачки-потяги, затихне грюкiт i свист.

Знає ж це принцеса? Що? Нi? Знає ж, що везе вiн корону на її червоно золоту голову.

Мертенс зiтхає i знову посмiх, але iнший, залягає в пука-тих, великих, розумних очах.

Якби вона знала! Якби вони всi знали, чим саме йому ця горда принцеса така необхiдна, така… єдино дорога. Кров її? А чим, наприклад, кров дочки сучасного короля Уiллема Брайтона гiрша за кров дочки короля колишнього? Краса? О, цього цвiту в повнi руки набирай.

I знову, як тiльки починає про це думати владика й господар Нiмеччини, йому на серцi нiби хтось тихенько, холодно й лоскiтно дмухає, вухам стає гаряче, i по тiлу проходить мо лоде, давно-давно загублене, гаряче почування. А в очах, i не в очах, а десь у кровi, м'язах устає червоно-золота голова Марти Пожежi. Розпатлана, вiчно напiдпитку, вiчно з очай-душно блискаючими зубами, неохайна, весела й до всiх мужчин на фабрицi безжурно й байдуже охоча любовниця. Але жоднi обiйми з усiх тих багатьох пiзнiше коханих i некоханих красунь нiколи не давали йому тої насолоди, того раювання, що першi обiйми чотирнадцятилiтнього хлопця з цiєю пiвп'я-ною "полум'яною Мартою".

I коли б вони всi знали, що ця принцеса тiльки одна має щастя бути подiбною до Марти Пожежi. Трошки б здивувались? Що? Нi? Принцесочка образилась би? Е, а коли б ще в принцесочки було на носi й пiд очима ластовиння! Коли б не таке точено-правильне лице було в неї, коли б губи були товстiшi, коли б збоку двох зубiв бракувало, коли б од неї так само гостро, солоно й дурманяче пахло потом, як од тої прекрасної, чудесної, негарної, брудної Пожежi! О, що б це було! Але iдеали взагалi подiбнi до штучних виставок на вiтринах магазинiв, їх можна прагнути, мати за зразок, але задовольнятися треба менше досконалими, але подiбними до них живими речами. I коли в п'ятдесятдвохлiтньому тiлi, байдужому до краси та принад тисяч рiзнофарбних красунь, одна червоно-золота голiвка викликає чотирнадцятилiтнього хлопця, з його глупотою, з його вiрою в казки, не шкода й пiв-Нiмеччини вiддати.

А вiддати щось доведеться. Пiв не пiв, а з чверть Об'єднаного Банку на кiн у грi за першiсть на президентство Землi доведеться поставити. А коли бiльше, то й бiльше. Елiза Пожежа варта й бiльше. А гра буде гаряча. О, гаряча! Але чия виграє, то ще невiдомо. То ще невiдомо. Виграє не той, хто багато може поставити, а хто багато на поставлене може взяти.

Ага, вже Берлiн? Здоров, велетню! Почав, нарештi, вгору рости? I тобi неба подряпати хочеться своїми омнеїстичними баштами? Чекають там iз парадами, зустрiчами. Добре, чекай, Нiмеччино, вiтай салютами, бий у гарматп, бубни, литаври. I ти, принцесо, стрiчай, млiй од щастя й гордощiв. Двi корони тобi готуються за твоє волосся Марти Пожежi. Сьогоднi двi Нiмеччини, нова й стара, подадуть руки одна однiй. Сьогоднi двi кровi зустрiнуться, п'ятдесятилiтня й чотирнадцятилiтня, в руцi й очах Елiзи Пожежi. Хiба не варто вiтати салютами, бити в гармати й литаври? Хiба не трiумф? Що? Га?

В пана президента чудесний настрiй. I коли Вiнтер, нiжно пiдтримуючи їх за жилаву, товстелезну, як нога в самого Вiнтера, руку, помагає зiйти на аеродром палацу, пан президент жартують i блискають на всiх, зiбраних на зустрiч, квадратовими жовтими зубами. I всi обличчя – i пана президента республiки, i пана райхсканцлера, i панiв мiнiстрiв держави, i особистих панiв мiнiстрiв, i членiв управи Об'єднаного Банку, – всi також сяють i блискають хто якими може зубами.

I раптом над Берлiном розкочується величезний гуркiт, за ним зараз же другий, третiй. У вухах тоненько починає дзвенiти, всi замовкають, клiпають очима, мружать очi з чеканням нових вибухiв Берлiн вiтає нову еру людства. Чути музику, крики. Пан президент пiдходить до балюстради аеродрому. Згори палацу видно за гратами парку церемонiальний марш нiмецького вiйська. Пан президент приймає парад, а очi його торкає усмiх чотирнадцятилiтнього хлопця. Xa-xa! Це ще не все. Повнота трiумфу ввечерi, там, у руцi й волоссi червоно золотої голiвки, яка чує цi сальви. Нехай чує й готується, нехай горять щоки волоссям її!

– З перемогою пана президента! З великим успiхом, з новою ерою!

– Ха-ха! Щодо повної перемоги, то ще вона не вся. Ще не вся. Що? Га? Ха-ха!

I, гиркаючи то в одне нахилене лице, то в друге, пан президент, нарештi, простує до себе. Просто до кабiнету. Просто до кабiнету. Не можна. Кiлька годин iз бiржею зв'язку не мав.

Але ж усе-таки, перше нiж iзв'язатися iз бiржею, пан президент хоче зв'язатися з паном мiнiстром графом Елленбергом. I коли пан мiнiстр нечутно, пiдтишком уносить у кабiнет своє ватяне тiло, пан президент, сяючи спiтнiлим цегляно-червоним лицем, бере його за одне плече i злегка струшує.

– Ну, корона землi є! А корона Зiгфрiда? Знайдена?

Граф Елленберг винувато, безпорадно дивиться в очi пана президента й мовчить. Мовчить i дивиться.

Пан президент перестає сяяти, здiймає руку з плеча, вiдвергається, з волосяним свистом починає сопти, люто надушує на зелений гудзик i раптом знову круто повертається до пана мiнiстра. Очi в нього червонi, над горiшньою губою, ледве стримуючись, здригається крапля поту.

– Йолопи! Нiкчеми! Не знайти якоїсь паршивої коронки! Що? Нiкчеми, пане мiнiстре!

Пан мiнiстр стиха доводить до вiдомостi пана президента, що всi заходи пороблено, якi тiльки можна. В газетах щодня друкують оповiстку. Найкращий детектив, вiдомий доктор Тiле, працює в цiй справi.

– Працює! Оповiстки! Ледарi! Бiльш нiчого. Хто казав, що на столi в день мого приїзду буде коронка? Хто?!

Граф Елленберг ворушить зблiдлими губами й нiчого не каже. Вiн, дiйсно, обiцяв, але…

Якусь нiкчемну коронку не знайти! Чого ж варта вся його сила, мiць? Для якого чорта салюти, паради, трiумф?!

Пан президент зриває з себе верхню парадну пишну одiж i жбурляє її на пiдлогу. Граф Елленберг не смiє пiдняти її й стоїть, як обм'яклий манекен. В очах його непорозумiння чого така непомiрна лють, такий одчай пана президента?!

Ха! Повнота трiумфу! Двi Нiмеччини! Коли ця Нiмеччина не може з якоюсь мiзерною коронкою справитись!