Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма - Николай Греков

В общем, все умерли…

Ибо кобзарь во гневе страшен. Ненависть к Хмельницкому он пронес через всю жизнь:

Якби то ти, Богдане п'яний,Тепер на Переяслав глянув!Та на замчище подививсь!Упився б! Здорово упивсь!І, препрославлений козачийРозумний батьку!… і в смердячійЖидівській хаті б похмеливсь,Або б в калюжі утопивсь,В багні свинячім.Амінь тобі, великий муже!Великий, славний, та не дуже…Якби ти на світ не родивсь,Або в колисці ще упивсь…То не купав би я в калюжіТебе, преславного. Амінь. (1859)

Есть и другие враги:

Доборолась УкраїнаДо самого краю.Гірше ляха свої дітиЇї розпинають.Замість пива праведнуюКров із ребер точать. (1845)

Это потомки казацкой старшины, украинские помещики:

Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!Хто тебе не мучив? Якби розказатьПро якого-небудь одного магнатаІсторію-правду, то перелякатьСаме б пекло можна. А Данта старогоПолупанком нашим можна здивувать. (1847)

(Лев Толстой, помнится, в аналогичных случаях говорил: он пугает, а мне не страшно).

Но идеальный враг - это, разумеется, два в одном: москаль и пан в одном лице. Такой нелюдь и сконструирован мастером черного пиара в поэме «Княжна» (1847):

На нашій славній Україні, -Не знаю, де вони взялись, -Приблуда князь. Була й княгиня…

Как это «де взялись»? Не из Турции же прибыли, и не из Польши. Только с севера. Больше не откуда им взяться. В общем, москали. Может, Шевченко сводил счеты с князем Репниным и его семейством? Шевченковеды, ау!

Вот обычные развлечения приезжего князя и местных гостей:

Гуляє князь, гуляють гості;І покотились на помості…А завтра знову ожива,І знову п'є, і знов гуляє;І так за днями день минає,Мужицькі душі аж пищать.Судовики благають Бога…П'яниці, знай собі, кричать:«І патріот! І брат убогих!Наш славний князь! Віват!Віват!»А патріот, убогих брат…Дочку й теличку однімаєУ мужика… І Бог не знає,А може, й знає, та мовчить…

Проходят годы, но помещики неутомимы:

Гуляє князь, гуляють гості,Ревуть палати на помості,А голод стогне на селі.І стогне він, стогне по всій Україні.Кара господева. Тисячами гинутьГолоднії люде. А скирти гниють.А пани й полову жидам продають.Та голоду раді, та Бога благають,Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.Тойді б і в Парижі, і в іншому країНаш брат хуторянин себе показав…

Глупые какие-то помещики получаются: вымаливают у Бога себе неурожай. Правда, тут нечаянно само собой зарождается страшное подозрение: может быть это не они глупые? Может это кто-то другой? И кто бы это мог быть? А что нам на это скажут начальники цеха шевченковедов? Между тем, поэма движется к развязке:

Минають літа; люде гинуть,Лютує голод в Україні,Лютує в княжому селі.Скирти вже княжі погнили.А він байдуже - п'є, гуляєТа жида з грішми вигляда,Нема жидка…

И чтобы окончательно поставить все точки над «і», автор в финале заставляет своего героя совершить кровосмешение. Как москаль в поэме «Катерина», так и князь здесь - собрание всего отвратительного и противоестественного. Что и требовалось доказать. Задание выполнено. Аксиома доказана.

Так и не съездил князь в Париж. Зато другие ездят:

І знову шкуру деретеЗ братів незрящих, гречкосіїв.І сонця-правди дозріватьВ німецькі землі, не чужії,Претеся знову!……Нема на сіті України,Немає другого Дніпра,А ви претеся на чужинуШукати доброго добра,Добра святого…… Ох, якби те сталось,щоб ви не вертались,Щоб там і здихали, де ви поросли! (1845)

Тем же, кто вернется, тоже не позавидуешь:

Воскресни, мамо! І вернисяВ світлицю-хату; опочий,Бо ти аж надто вже втомилась,Гріхи синовні несучи,Спочивши, скорбная, скажи,Прорци своїм лукавим чадам,Що пропадуть вони, лихі,Що їх безчестіє, і зрада,І криводушіє огнем,Кровавим, пламенним мечемНарізані на людських душах,Що крикне кара невсипуща,Що не спасе їх добрий цар,Їх кроткий, п'яний господар,Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,Не дасть коня вам охляп сістиТа утікать; не втечетеІ не сховаєтеся; всюдиВас найде правда-мста; а людеПідстережуть вас на тоте ж,Уловлять і судить не будуть,В кайдани туго окують,В село на зрище приведуть,І на хресті отім без катаІ без царя вас, біснуватих,Розпнуть, розірвуть, рознесуть,І вашей кровію, собаки,Собак напоять… (1859)

Как говорится, собаке собачья смерть.

И еще одно предсказание, оно же угроза:

… Няньки,Дядьки отечества чужого!Не стане ідола святого,І вас не стане, - будякиТа кропива - а більш нічогоНе виросте над вашим трупом.І стане купою на купіСмердячий гній… (1860)

Таким образом, вопрос «кто виноват» решен. На очереди вопрос «что делать». Вернее, не вопрос, а его «окончательное решение».

IV. Что делать

Образцовое решение вопроса Шевченко видит в деятельности гайдамаков. Так же, как они в 18 веке, нужно восстать против новых палачей. Палачи - это паны и новые ляхи (т.е. москали). В стихотворении «Холодный Яр» (1845) читаем:

В Яру колись гайдамакиТабором стояли,Лагодили самопали,Ратища стругали.У Яр тоді сходилися,Мов із хреста зняті,Батько з сином і брат з братом -Одностайно статиНа ворога лукавого,На лютого ляха.Де ж ти дівся, в Яр глибокийПротоптаний шляху?Чи сам заріс темним лісом,Чи то засадилиНові кати? Щоб до тебеЛюди не ходилиНа пораду: що їм діятиЗ добрими панами,Людоїдами лихими,З новими ляхами?Не сховаєте! над ЯромЗалізняк витає.І на Умань позирає,Гонту виглядає.

Кобзарю необходимы новые Гонта и Железняк (предшественник матроса Железняка). Ему нужны новые гайдамаки. Тем, кто считает старых гайдамаков разбойниками и ворами, Шевченко дает достойный отпор:

Не ховайте, не топчітеСвятого закону,Не звіте преподобнимЛютого Нерона.Не славтеся царевоюСвятою війною.Бо ви й самі не знаєте,Що царики коять.А кричите, що несетеІ душу, і шкуруЗа отечество!… Єй-богу,Овеча натура;Дурний шию підставляєІ не знає за що!Та ще й Гонту зневажає,Ледаче ледащо!«Гайдамаки не воины -Разбойники, воры.Пятно в нашей истории…»Брешеш, людоморе!

Чтобы «людомор не брехав», дадим слово другому - самому автору поэмы «Гайдамаки» (1841). Шевченко позже вспоминал о том, как в Академии художеств в мастерской Карла Брюллова «задумывался и лелеял в своем сердце Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков». Эти последние убивали поляков и евреев, мужчин и женщин, маленьких детей и стариков. Их «подвиги» описаны в разделе поэмы «Бенкет в Лисянці»:

Найшли льохи, скарб забрали,У ляхів кишеніПотрусили та й потяглиКарати мерзеннихУ Лисянку…… Смеркалося. Із ЛисянкиКругом засвітило:Ото Гонта з ЗалізнякомЛюльки закурили.Страшно, страшно закурили!І в пеклі не вміютьОтак курить. Гнилий ТікичКров'ю червоніє.Шляхетською, жидівською;А над ним палаютьІ хатина, і будинок;Мов доля караєВельможного й неможного.А серед базаруСтоїть Гонта з Залізняком,Кричать: «Ляхам кари!Кари ляхам, щоб каялись!»І діти карають.Стогнуть, плачуть; один просить,Другий проклинає;Той молиться, сповідаєГріхи перед братом,Уже вбитим. Не милують,Карають завзяті.Як смерть люта, не вважаютьНа літа, на вроду;Шляхтяночки й жидівочки.Тече кров у воду.Ні каліка, ані старий,Ні мала дитинаНе остались, - не вблагалиЛихої години.Всі полягли, всі покотом;Ні душі живоїШляхетської й жидівської.А пожар удвоєРозгорівся, розпалавсяДо самої хмари.А Галайда, знай, гукає:«Кари ляхам, кари!»Мов скажений, мертвих ріже,Мертвих віша, палить.«Дайте ляха, дайте жида!Мало мені, мало!Дайте ляха, дайте кровіНаточить з поганих!Крові море…мало моря…»

Или раздел «Гонта в Умані»: