Час збирати метафори - Михайло Блехман

– Ви так і будете розглядати мене з захопленням школяра? Чи не ви переконували мене, що пасивність і споглядальність вам не властиві? То чи не пора зайнятися ділом?

Вона була, як завжди, права. Якщо вже ми зустрілися, то чи можу я не послухатися? Та і чи хотів я обмежитися пасивним спогляданням? Цю прекрасну ніч ми проведемо разом, моя королева мені не заперечуватиме – навпаки, вона розпалюватиме мою фантазію.

– Я розумію, що у нас попереду багато часу, – посміхнулася вона і трохи схилила голову. Моя фантазія вже починала активно працювати. – Але чи хочемо ми, щоб він не залишив незабутніх спогадів?

Чи хотів я цього, чи міг допустити? Вона ще питає! Я посміхнувся їй і рішуче взяв з рук добре знайомого мені мулата, імені якого, на жаль, не знав, величезний кокосовий горіх. Пити на спеці хотілося шалено, а горіх був завбільшки з відерце, і соку в ньому було на кілька пристойних пляшок, от тільки, на відміну від пляшки, в горісі немає ані кришечки, ані пробки.

Порівняння кокосового горіха з пляшкою соку нам усім дуже сподобалося, ми розреготалися. Я перевів погляд на зеленого Кайманового папугу з рожево-зеленою шиєю – ні дати, ні взяти, ровесника птеродактиля, але цілком бадьорого, гордого і абсолютно не страждаючого ані щонайменшою подобою маразму. Поруч із папугою було розгорнуто мапу рідних папузі Кайманових островів – Великий Кайман, Малий Кайман, Кайман Брак. Я знову зустрівся поглядом з чарівної дамою. Тепер вона була в легкому літньому платті, у вухах – маленькі перлинні сережки – напевно, подарунок чоловіка.

– Отже, заклично сказала вона, – покажіть же мені, на що ви здатні.

Повз мене повільно, одишливо пройшла товста, не самого вишуканого виду гондураська гірська корова. Вона щось винюхувала в землі своїм гачкуватим носом.

– Слухай, ну яка з неї корова? – скептично запитав я мулата. Той розсміявся:

– Ставити питання – це мій обов’язок. А ти краще покажи, чи навчився відкривати кокосові горіхи. Минулого разу ти обіцяв навчитися.

– Так-так, покажіть дамі, як ви засвоїли справжню чоловічу справу! – її слова дзвеніли в повітрі, підбадьорюючи. – З тих пір як ми не бачилися, минуло чимало часу. Впевнена, що ви навчилися.

Взагалі-то вона була досить прогресивна і, як правило, не розділяла роботу на чоловічу і жіночу, але тут, судячи з усього, вирішила підіграти мулатові, що дотримувався, думаю, іншої точки зору, менш прогресивної. Піднявся вітер, королівські пальми трохи нахилили височенні верхівки, кокосові – зашелестіли) скуйовдженими гілками-листами, схожими на кошлаті шевелюри. Кілька темношкірих хлопців – цілком типова для Піткерну картинка – спускали на воду новий вельбот. Дивитися на мене їм було ніколи.

Взявши з рук усміхненого мулата мачете, я прицілився і вправно відрубав у горіха краєчок – точно так, як він мене вчив. Мої строгі глядачі поблажливо, але задоволено зааплодували. Я зробив ще кілька не менш витончених ударів і з гордістю показав кокос присутнім погоничам корів, у кожного з яких в руках була довга, як ходуля, палка-лесіба. Такі мені доводилося бачити тільки тут, у Басутоленді. Один з пастухів – темно-кавового кольору хлопчисько років 15-ти – примудрявся стояти на одній нозі, спираючись на неї іншою, піднятою і зігнутою в коліні.

«Ось це корови, так корови, – задоволено подумав я, розглядаючи стадо, що паслося неподалік. – І роги при них, і вим'я. Не те що ці гондураські – одна назва «корова», а коровою навіть не пахне, типова свиня. Ось такий парадокс: здавалося б – Бечуаналенд, але корови – абсолютно справжні, наші».

– Молодець! – кивнули пастухи, і кожен шанобливо підняв угору великого шоколадного пальця. Я скромно вклонився, потім подивився в бік морського берега. Човен з десятком маврикійських рибалок виходив у відкрите море. Спека стояла нестерпна, навіть вітер не допомагав, хоча і розгойдував пальми – королівські, кокосові й екзотичні «павині хвости». Ну, що ж, не біда, зате прекрасна дама, безсумнівно, була задоволена моєю вправністю. Я заглянув в отвір: у кокосі було повно соку.

– Чи немає у вас соломинки? – несміливо запитав я у двох темношкірих хлопців, що сиділи на самісінькому пеклі, сплітаючи великі караїбські корзини. Хлопці зареготіли:

– З чого, по-твоєму, ми робимо ці кошики? Це ж тобі, шановний, не солома якась, а мібі найвищого гатунку. Ти що, ніколи на Домініці не бачив ліан? Пити кокосовий сік через корінь ліани – це верх екзотики!

– Верх екзотики! – повторив за ними папуга з рожево-зеленою шиєю.

Я сів у тінь під королівською пальмою на білий пісок і засумував.

– Не потрібна вам жодна соломинка, – сказала твердо моя королева. – Всі ці нововведення – ознака не кращого смаку, а іноді й падіння моралі. Зручність, часто-густо позірна, витісняє красу, причому реальну. Пийте просто з кокоса.

Я вдячно кивнув, дивлячись на воду – іноді синьо-салатну, іноді буро-зелену, іноді темно-сіру, на зграю пеліканів, на вітрильники між контурами островів.

– За ці роки багато чого змінилося, – вимовила вона, тепер не усміхаючись, і перлинні сережки – не ті, а інші, з платиновими висульками, – сумно хитнулися на мочках її вух. – Змінилося, але, на жаль, в основному – не в кращий бік. Бідна бабуся… Якби вона бачила!

Я пив сік з отвору в кокосі, дивився на чавунні або бронзові гармати антігуанского форту Джеймс, спрямовані на морський берег, і сумував за минулим разом з нею, але подумки заперечив:

«Прабабуся. Або навіть прапрабабуся». Точно не пам'ятаю, тому вирішив промовчати. Вона поправила білий накладний комір і теж мовчала. Під пальмою було прохолодно, до того ж кокосовий сік знімав ностальгію. Місцевим хлопчакам набридло пірнати за камінчиками, які вони потім видавали за бірюзу та корали, і вони грали між пальмами в прекрасну гру, винайдену в ті роки, коли її прабабуся була молода. Чи все ж таки прапрабабуся? Закриваючи очі, я побачив зграю пеліканів, що безшумно пролітали над самою поверхнею моря. Світало. Ранок не змусив чекати на себе.

– Ми з вами непогано провели ніч, – сказала моя королева, знову повернулася до мене в профіль і подивилася вдалину. Милуючись прекрасним обличчям, я задоволено подумав, що вона абсолютно не міняється і не зміниться ніколи: на всіх зображеннях в моєму головному альбомі вона молода і прекрасна. А тих її портретів, де вона постаріла, я не тримаю.

Упевнений, що вона вчинила б з моїми точно так – якщо б марки збирала вона, а британським монархом був я.

Феодосія

Значить, любить.

Дуже боляче, але нічого, почекаю, потерплю. Його теж можна зрозуміти, йому в житті несолодко. Він скоро втомиться і заспокоїться.

Я закрила очі, але тут же відкрила знову – хотіла бачити Феодосію на протилежній стіні. На цій картині вона не така, про яку я хотіла писати. У моїй книзі вона буде набагато загадковішою та набагато нещасливішою.

Тобто не так – я набагато щасливіша, от як правильно. Її Гліб помер, і що ж їй залишилося? Хіба що боярський титул – і все?

Феодосією мене ніхто не назве.

Вона, можливо, і не стерпіла б, хоча змогла ж вижити в проклятій землянці, і волосяницю проносити стільки – майже шістнадцять років. Але головне – я витерплю, я щаслива, самотньою ніколи не буду. Їй Бог дав якихось одинадцять років, а мені – вже цілих п'ятнадцять.

Сильно боліла голова, все тіло. Він уже скоро заспокоїться, потрібно трохи потерпіти, я можу зрозуміти його, що у нього ще є?

А в мене завжди буде те, що я люблю і про що все одно ніколи не забуду: галерея Айвазовського, головна розмова з Аввакумом, поїзд уздовж моря, волосяниця Феодосії, набережна.

І головне – не буде найгіршого з нещасть – не буде самотності. Як можна було б їм усім пояснити мою самотність? Усе, що завгодно можна пояснити, тільки не це. Потерплю, потім придумаю що-небудь, як зазвичай.

Значить, любить. Уже п'ятнадцять років. Самотності ніколи не буде. Феодосія збігла – втекла до моря стадом овець – до чого ж вірно! Втекла від усіх турбот і, гадаю, від головної – від самотності. Так, це були вівці, кому ще знати, якщо не мені?

Нещодавно я зрозуміла, чому Феодосія вдягнула свою волосяницю: тільки так і можна було вбити, перемогти непереможну самотність. У неї було якихось одинадцять років… А в мене – цілих п'ятнадцять… У нас – цілих п'ятнадцять. Ні, майже шістнадцять, як я примудрилася помилитися, треба ж… Майже шістнадцять, і буде ще багато, потрібно тільки витерпіти, хоча завжди дуже боляче.

Але ганьба була б іще гіршою, ще болючішою.

Самотність не просто нещастя, вона – ганьба.

Якщо одинока – значить, нікому не потрібна? Виходить, не потрібна.

Соромно…

Все ж таки приберу цю картину, на ній Феодосія не схожа на себе. Вона була розумниця, і очі в неї були не божевільні, а просто добрі, я так і напишу, от тільки почну мою книгу, коли вдасться почати.

Моя книга буде, як у Аввакума, – в товстій чорній обкладинці, з шорсткими сторінками.