Час збирати метафори - Михайло Блехман

Почорнілі, відвислі щоки опівнічного неба усіяні бляклими, подекуди рожево-прищавий цяточками. І в цьому небі відбивається наше висихаюче озеро – бездонна водойма прісних слів, що ми їх роздратовано шпурляє один в одного.

Залишуся. Марно і безглуздо йти звідси, з цієї лави, нехай і давно задерев’янілої, від цього озера, в якому – безліч схолоднілих шматочків золи, що колись біли вуглинами…

Сама знаю – не залишуся, все одно ж підведусь і піду – до наших чотирьох стін, побитим горохом докорів, образ і звинувачень. До незагойних розбитих горщиків звинувачень, до отруйних черепків колючої іронії. Добра наживати виявилося навіть простіше, ніж передбачалося, – ось тільки добре, що у нас немає курей: було б сумно бачити, як вони відмовляються клювати ці легко нажиті золоті копійки, розкидані всюди – на подвір’ї, біля озера, в замку.

Піду, щоб знову перебирати хворими ногами в холодних черевиках по звичних білих сходах, схожих на білу халву, зачерствілу, коли вичерпалося моє дитинство. Черства халва – невже по ній вдавалося бігати?

Колись він, чекаючи моєї захопленої подяки, злетів кудись зовсім високо, але звідти мене неможливо не те що розгледіти, а хоча б помітити, – так чому ж захоплюватися і за що дякувати?

Політати, чи що, і мені, – я ж маю на це право, – щоб з висоти польоту не помічати обридлих дрібниць? На жаль, небо зайняте, двом у ньому можна лише розминутися. Та й дрібниць – всього нашого добра – нажито стільки, що нічого іншого, здається, вже й не залишилося. А добро все наживається й наживається…

– …Де ж ти, нарешті?

Хто з нас це запитав? Ні, не запитав, а спершу, дуже давно, роздратовано кинув, потім байдуже зауважив, потім втомлено позіхнув…

Якщо неясно, хто, значить – обидва?

– …Скільки можна збиратися?

Хто це говорить – він чи я? Навіть розминутися вже не вдається.

– …Ну, де ж ти?

Ключове питання. Точно ключ, що не підійшов до замка між нами, між ним і мною. Ніби замок, що не підійшов розділеним надвоє двом.

Я ставлю собі це запитання тисячу разів на день. Я кручу й верчу мій ключ, але він слухняно і безвольно прокручується в зачиненому заржавілому замку, безсилий відімкнути його.

Я дивлюся в дзеркало – не стільки щоб подивитися, скільки щоб побачити себе, адже де ж ще я можу себе побачити? Якщо я десь і залишилася, то лише в дзеркалі, а скрізь, окрім дзеркала, хіба це – я?

– …Ти йдеш? Всі зібралися й чекають.

Чи впевнені вони, що чекають – мене? Чи знають вони моє ім'я? Чи пам'ятають, як мене кликали?

– Ваша величність, дозвольте оголосити ваш вихід?…

Дозволю, звичайно, як не дозволити. А ви, натомість, дозволили б мені зрозуміти – куди і навіщо я зникла? А коли – я й сама пам'ятаю…

Адже і в дзеркалі – не я. Дивлюся, шукаю – не знаходжу.

Вдивляюся, визираю – але не бачу. Навіть у дзеркалі.

Під вікном – розвалений віз, який колись був парадним екіпажем. Вусатий кучер спить поруч із вічною мискою недоїденою гарбузової каші. Шестеро гостромордих, вузькохвостих коней розбрелися хто куди. Слуги в лівреях кольору відшмаганих дощем кущів, затертих, як мої незрозуміло до кого звернені прохання, хропуть собі у лакейській. Сплять усі, хто вирішив не приходити до мене з мого дитинства. Сплять так, наче досі й не спали ніколи. Як ніби їх всього-навсього придумав той самий дурень – вічний, як сама дурість.

Все і всі – де їм годиться, це могло б заспокоїти.

Тільки й потрібно для щастя – зрозуміти, де ж у моєму житті – я? Де я залишилася після того, як моє дитинство припинилося і всі, хто в ньому у мене був, розбрелися хто куди і поснули.

Поперек жалібно скиглить після задубілої лавки, від нескінченних палацових протягів…

Добре, зайду, адже всі зібралися, – все, крім тих, хто залишився в минулому.

Я відкриваю навічно замкнені двері і входжу до зали. На троні – його колишня величність, а до нього підходить – щоб зайняти місце поруч – колишня моя. Він дивиться на мене і, напевно, думає те ж саме: звідки взятися величності, якщо велич пішла? Непомітно для інших, вона зникла для нас, а ми – один для одного. Чи не це головне?

Ні, не це. Головне – черевики, найнестерпніша з усіх дрібниць. Через ці черевики я ненавиджу свої ноги навіть сильніше, ніж постійно ниючий поперек. Їх слід взувати відразу після сну і не знімати до наступного, щоб моїй чарівності й загальному розчуленню та захопленню не було меж.

Мені належить пурхати і випромінювати наївність, сріблясто дзвеніти у відповідь на вітання і заливатися червоним кольором втіленої наївності.

Присутні покликані прислужувати мені, а я – служити всім їм. Її величність служить своїм підданим. Служить недосяжним і тому манливим прикладом, втіленням недосяжної, але все ж одного разу досягнутої, а тому спокусливої мрії.

Для цього я зобов'язана поставати перед підданими в уже давно тісній, хоча ще не зовсім вилинялій сукні й у мерзенних, некерованих черевиках. Під час кожного тріумфального – вони у мене всі тріумфальні, так положено, – виходу мені належить по-дитячому пустотливо клацнути пальчиками, немов ще один камінний вуглик чутно тріснув, непомітно для підданих перетворюючись на попіл, після чого засоромитися власної пустотливості, залитися рум'янцем і потупити погляд.

Гаразд, клацну, заллюсь, потуплю. Я змирилася з усім і з усіма. Піднімаю сукню до щиколотки, щоб зійти на трон і щоб піддані розчулились і щасливо перезирнулися: «Так, це вона – та ж, необхідна і вічна. Це її ніжки – в тих же, незмінних, незамінних черевичках».

Ритуал заведений, подібно палацовому годиннику, що б'є вічно, і вічно – невлад. А з деяких пір – з розмаху.

Значить, нехай мої ноги залишаються для підданих ніжками, і нехай піддані не чують, як нестерпно ці ніжки гудуть.

Піддані впевнені, що це – я.

Що це я – йду на трон, підставляю руку для королівського поцілунку, заливаюся сріблястим дзвіночком і рум'янцем.

Вони не помітили гарбуза, що валяється під вікнами палацу? Ну, що ж, хай буде так, хай вони, на своє щастя, не помічають того, що втратило важливість, – як і я не помічаю себе в дзеркалі.

Нехай ноги залишаються ніжками, а ненависні черевики – черевичками.

І нехай мені ніколи не дізнатися, який дурень, безсмертний, як сама дурість, вигадав ці кляті черевики й намовив стару недобру фею вдягнути їх на мої ноги-ніжки.

Ці по-жаб'ячому холодні й слизькі черевики.

Ці казкові черевички з кришталю.

Ніч у вищому світі

– Нарешті! Відверто кажучи, вже не чекала побачити вас. Ви приходите так нерегулярно – тільки коли вам заманеться. Через відомі обставини я, самі, сподіваюсь, розумієте, не можу проявляти ініціативу.

Вона сяюче, хоча й майже непомітно, посміхалася мені, але я знав: її посмішка – не більше ніж результат гарного виховання. Та що там гарного – краще, скажімо відверто, і не буває. Можливо, інша на її місці посміхнулася б набагато ширше або, навпаки, взагалі не стала б посміхатися, – але навіщо мені інша?

– Ну гаразд, я рада вашому візиту. А чому так пізно?

Я зітхнув, каючись:

– Які б аргументи в своє виправдання я не навів, вони прозвучать не більше ніж жалюгідна відмовка. Робота, сім'я. І потім… Не гнівайтесь, прошу вас, мене ж завжди тягне до вас, просто довго не приходило… благаю, не сприймайте це в особистому сенсі… довго не приходило справжнє натхнення. А навідуватися до вас без нього…

Вона знизала майже непомітними плечима, але посмішка з її губ не зійшла. Взагалі, обличчя, як я не раз мав можливість помітити, вона не втрачала ніколи. І якого обличчя! На всіх її зображеннях, які я зберігав з днів юності, вона була молода і прекрасна.

– Ви ж знаєте, як я до вас ставлюся! – сказав я і знову зітхнув, роздумуючи і щиро жалкуючи про втрачений до сьогодні час. – Мені шалено шкода, що належне натхнення не відвідувало мене цілу вічність! Але ж ви не ображаєтеся, чи не так?

Вона повернулася до мене своїм прекрасним профілем і загадково подивилася вдалину. У такі хвилини, а іноді – що вже тут приховувати – години, я забував усі свої, як це зараз прийнято спрощено висловлюватися, дріб'язкові проблеми, милувався її чарівною вродою та всим, абсолютно всим, що її оточує. Моя пристрасть, що уживалася з цілком зрозумілою цікавістю, тривала вже чимало років, іноді слабшаючи, іноді спалахуючи з такою силою, що я не міг прожити без моєї королеви. Вона зустрічала мене тонкою, заворожливою посмішкою дами вищого світу. Постійно змінюючи наряди, вона завжди виглядала різною, незбагненною та одночасно зрозумілою і близькою мені.

Наприклад, першим, що впало мені в очі сьогодні, був костюм для верхової їзди. «Хотів би я знати, хто супроводжує її в цих поїздках?» – спалахнув я і поринув у роздуми. Але ось що цікаво: навколо – тропічне і субтропічне сонце, а у моєї красуні шкіра кольору свіжого молока, і волосся зовсім не вигоріло. І не посивіло – таке ж темне, як при нашому першому знайомстві. Втім, що ж тут дивного? – посміхнувся я своїм думкам. – Моя заслуга в цьому очевидна. На всіх її зображеннях, які я зберігаю в своєму головному альбомі, вона молода й прекрасна.