Роберто Зукко - Бернар-Марі Кольтес

ПОВІЯ: Холод собачий. Цей чувак ще кінці віддасть.

ПАРУБІЙКО: Не побивайся за ним. Бачиш, у нього піт ллється і він увесь аж палає.

ЗУККО:

«Навколо бризки, град, буяння ночі,Зійшлись вітри й вода у січі цій без міри,Я зводжу двоє рук до млистого ефіру».

ПАРУБІЙКО: Ого, як же він набрався

ДРУГИЙ ПАРУБІЙКО: Де там. Він у рота не брав.

ПОВІЯ: Він схибнутий, та й годі. Не займайте його.

ЗДОРОВИЛО: Не займати? Він доїв нас до живих печінок, а нам його не займати? Ще раз сунеться — і я йому голову об асфальт розтовчу.

ПОВІЯ (підходячи до Зукко, щоб забрати його.): Більше не заводь бійки, хлопче, не заводь. Ти і так уже свій гарненький писок понівечив. Хоче, щоб дівчатка перестали на тебе озиратися? Писочок, соколику, — річ делікатна. Думаєш, його тобі дано на весь вік, аж це неждано-негадано розіб’є якийсь дурний дубак, що йому за своєю пикою дивитися не треба. А тобі, соколику, ще й як треба. Розмалюють портрет, і все життя занапащене — ти вже безхвостий. Зараз про це ти не думаєш, але потім, даю тобі слово, не раз і не два роздумаєш. Ну, не дивись на мене так, а то заплачу; ти з того журливого десятка, на якого тільки глянеш, так одразу на плач і збирається.

Зукко підходить до здоровила і дає йому стусана.

ПОВІЯ: Ну от, вони знов за своє.

ЗДОРОВИЛО: Не сікайся, безштанько, не сікайся.

Зукко дає йому ще одного стусана. Здоровило стусає й собі. Бійка.

ПОВІЯ: Я викликаю фараонів. Він же його вб'є…

ПАРУБІЙКО: Ніяких фараонів.

ДРУГИЙ ПАРУБІЙКО: Все одно він уже з ногами вкрився.

Зукко зводиться на ноги і кидається навздогін за здоровилом, упинається в нього і відважує йому в мордаса.

ПОВІЯ: Не відповідай, облиш його, він уже на ногах не стоїть.

ЗУККО: Що, здрейфив? Страхопуде, легкодуху, ганчірка…

Здоровило кидає його так, що він котиться по асфальту.

ЗДОРОВИЛО: Спробуй ще, і я розчавлю тебе, як комара.

Зукко ще раз підводиться, готовий битися знову.

ПОВІЯ (до здоровила): Не чіпай, не чіпай його.

Здоровило збиває Зукко ударом кулака.

ПАРУБІЙКО: Він його поклав, хлопці

ПОВІЯ: Велике діло. Правду він казав — усі ви страхопуди.

ЗДОРОВИЛО: Двічі кусати тій самій собаці не дають.

Заходять до бару.

Зукко зводиться на ноги, підходить до будки.

Знімає слухавку, накручує номер, чекає.

ЗУККО: Я їду. Негайно. Надто жарко у цьому клятому місті. Їду в Африку, під сніжок. Якщо не поїду, то здохну. Усе одно ніхто нікому не потрібен. Ніхто. Чоловіки потребують жінок, а жінки потребують чоловіків. Але не заради любові, любові між ними нема. Жінок я як і трахаю, то тільки з жалю. Мені б ліпше родитися собакою, не був таким бездольним. Безхатнім собакою, колупай лом смітників; ніхто б мене не помічав. Гарно було б бути жовтим псом, шолудивим по саму ріпицю, тихим, як тінь. Гарно було б цілий вік гребтися на помийниці. Без мови, по-моєму, можна обійтися — вона нічого не передає. Годі вчитися словам. Школі треба закрити, а кладовища розбудовувати. Так чи інакше, мине там рік чи сто років — байдуже; рано чи пізно помруть усі, геть усі. І тоді, і тоді заспіває; защебече врадуване птаство.

Зукко впускає слухавку, сідає під будкою.

Здоровило підходить до Зукко.

ЗДОРОВИЛО: Про що, безштаньку, задумався?

3УККО: Та от міркую про безсмертя краба, слизняка та хруща.

ЗДОРОВИЛО: Бачиш, сам я битися не люблю. Але ж ти, безштаньку, так наривався, що не можна було не поквитатись. Ну чого ти так ліз у бійку? Можна подумати, смерті шукаєш.

ЗУККО: Смерті я не шукаю. Я помру.

ЗДОРОВИЛО: Усі помруть, безштаньку.

3УККО: Це не доказ.

ЗДОРОВИЛО: Можливо.

ЗУККО: Тут заковика з пивом, не з тим, що купують, а з тим, що ставлять. Треба відлити.

ЗДОРОВИЛО: Давай, а то буде пізно.

3УККО: Правда, що навіть собаки дивляться на мене скрива?

ЗДОРОВИЛО: Собаки ніколи ні на кого не дивляться скрива. Собаки — єдині істоти, на яких ти можеш покластися. Вони можуть любити тебе чи не любити, та зроду тебе не осудять. І коли тебе, безштаньку, геть усі відцураються, завжди знайдеться собака, який прийде сюди до тебе лизати підошви ніг.

ЗУККО:

«Смерть підла, люте горе,Скорботна древня мати,Суддя такий суворий,Як їх не проклинати!»

ЗДОРОВИЛО: Сходи, все-таки, відлий.

ЗУККО: Запізно.

На світ благословляється.

Зукко дрімає.

IX. Даліла

Комісаріат поліції. Інспектор; комісар.

Входить дівчисько у супроводі брата. Брат пристає на темному порозі.

Дівчисько підходить до портрета Зукко і показує на нього пальцем.

ДІВЧИСЬКО: Я знала його.

КОМІСАР: Знала кого?

ДІВЧИСЬКО: Оцього хлопця. Мій давній знайомий.

ІНСПЕКТОР: А хто він такий?

ДІВЧИСЬКО: Таємний агент. Друг.

ІНСПЕКТОР: А що це за тип позад тебе?

ДІВЧИСЬКО: Мій брат. Мій супровідник. Це він порадив мені прийти до вас по тому, як я впізнала його на вуличному фото.

ІНСПЕКТОР: А що він у розшуку, знаєш?

ДІВЧИСЬКО: Атож, я так само його розшукую.

ІНСПЕКТОР: Кажеш — друг?

ДІВЧИСЬКО: Друг, авжеж, друг.

ІНСПЕКТОР: Він убивця поліцая. Тебе теж заарештують і звинуватять у тому, що ти підсобляла, переховуванні зброї та в небажанні виказати злочинця.

ДІВЧИСЬКО: Прийти до вас і заявити, що я його знала, мені нараяв брат. Я нічого не ховаю, нікого не запродую, я була з ним знайома, та й усе.

ІНСПЕКТОР: Скажіть братові, хай вийде.

КОМІСАР: Тобі що, позакладало? Забирайся!

Брат виходить

ІНСПЕКТОР: Що ти про нього знаєш?

ДІВЧИСЬКО: Усе.

ІНСПЕКТОР: Він француз? Чужоземець?

ДІВЧИСЬКО: У нього легкий, дуже гарний акцент.

ІНСПЕКТОР: Германський?

ДІВЧИСЬКО: Не знаю, що означає германський.

ІНСПЕКТОР: То він тобі казав, що він таємний агент? Чудасія, та й годі. Власне, таємний агент має зоставатися таємним.

ДІВЧИСЬКО: Я заприсяглася йому, що свято збережу його секрет.

ІНСПЕКТОР: Браво! Якщо ти берегтимеш отак секрети, наша праця буде легка.

ДІВЧИСЬКО: Він казав, що їде з завданням до Африки, у гори, де лежить вічний сніг.

ІНСПЕКТОР: Німецький агент у Кенії.

КОМІСАР: Поліція не може приймати таких неправдивих фактів.

ІНСПЕКТОР: Ці факти, комісаре, достатні. (Дівчиську.) А тепер його ім'я. Ти ж знаєш його, адже це твій друг.

ДІВЧИСЬКО: Так, знаю.

ІНСПЕКТОР: То скажи його.

ДІВЧИСЬКО: Я знаю його дуже добре.

ІНСПЕКТОР: Ти що, глузуєш з нас, дівчиську? Хочеш дістати по морді?

ДІВЧИСЬКО: Ні, я його знаю. Але не можу вимовити.

ІНСПЕКТОР: Як це — не можеш вимовити?

ДІВЧИСЬКО: Воно в мене тут, на кінчику язика.

КОМІСАР: На кінчику язика, на кінчику язика. Тобі що, хочеться ляпасів і стусанів, щоб тебе перегнали через росу? То ми маємо тут, аби ти знала, спеціально обладнані камери.

ДІВЧИСЬКО: Ні, ні, тут не те. Мені треба зібратися.

ІНСПЕКТОР: Принаймні, тільки ім'я. Ти повинна напружити пам'ять, ти ж його шептала йому на вухо.

КОМІСАР: Ім'я, ім'я. Байдуже, яке, а то я посаджу тебе до КПЗ.

ДІВЧИСЬКО: Андреас.

ІНСПЕКТОР: (комісарові): Запишіть: Андреас. (Дівчиську): Ти певна?

ДІВЧИСЬКО: Ні.

КОМІСАР: Зараз я уб'ю її.

ІНСПЕКТОР: Роди це кляте ім'я, а то я запхаю тобі щось у горлянку. Поквапся, а то воно саме про себе нагадає.

ДІВЧИСЬКО: Анжело.

ІНСПЕКТОР: Іспанець.

КОМІСАР: Або італієць, бразилець, португалець, мексиканець. Я навіть знаю берлінця ні ім'я Хуліо.

ІНСПЕКТОР: Чого ви тільки не знаєте, комісаре. (Дівчиську.) Я починаю нервуватися.

ДІВЧИСЬКО: Я його відчуваю, вже на самих губах.

КОМІСАР: Може, дати тобі зубочистки, щоб воно вилетіло?

ДІВЧИСЬКО: Анжело, Анжело, Дольче, або щось у такому дусі.