Кобзар 2000. Hard - Брати Капранови

- Диви, людина! - раптом вигукнув водій.

Всі припали до вікна. І дійсно, степом від села туди, до розритої могили, йшов чоловік. Обличчя його з такої відстані розібрати було неможливо, але лахміття, що розвивалося, наче плащ, не давало помилитися.

- Тимко! - вигукнув Антон Якович.

Тимко віддалявся, як завжди прямуючи до одному йому відомої мети.

- Доженемо? - Спитав водій. - Якщо степом, потрошку.

- Нє нада, - відрізав цивільний, а потім обернувся, - Ваш чєлавєк?

- Ага, - підтвердив парторг, і йому стало ще моторошніше.

- Нє дрєйфь, дарагой, відіш, всьо не так плохо. Паєхалі дальше.

Білою примарою на обрії з’явилася Тимошівка.

Мимоволі чоловіки в машині знову напружилися. Антон Якович вчепився білими руками у сидіння, водій уважніше почав перемикати передачі, а здоровань-сержант нишком розстібнув кобуру. Навіть на кам’яному обличчі цивільного промайнула тінь тривоги.

Село невблаганно наближалося.

Ось промайнула тополя, що росла край дороги.

Ось - Титаренчишина хата.

Гуркіт двигунів розрізав тихе повітря, але село не озивалося у відповідь жодним звуком. Не чутно було ані людських голосів, ані гавкоту собак. Жодної постаті не з’являлося на подвір’ях. Село зустрічало гостей цілковитою мовчанкою.

Машини одна за одною пригальмували, в’їжджаючи в село.

- Вони що, повмирали? - стиха промовив сержант.

- Куди їхати? - поцікавився водій, озираючись на цивільного. - Єдєм в бальницу. Антон Яковлєвіч, паказуйтє дарогу.

Облуплена будівля лікарні теж похмуро мовчала. Машини зупинилися, і вся четвірка вийшла з “Волги”, щоправда парторга довелося тягти мало не силоміць, настільки він боявся рідного села.

Гості просувалися до зелених дверей лікарні напружено, немов у тилу лютого ворога. Першим ішов сержант, стискаючи у напруженій правиці важкого “Макарова”, далі обережно ступав чоловік у цивільному, а за ними водій вів під руку товариша Любченкова.

Сержант обережно прочинив двері, зазирнув і махнув супутникам рукою - мовляв, усе спокійно.

На ліжку та на столі, укриті білими простирадлами, лежали голова колгоспу “Шлях Ілліча”, його вірний ординарець Вітька та шістнадцятирічна Галка Титаренко. На підлозі темніли брудні слизькі сліди.

Сліди вели у куток, де, притулившись до стіни й безпорадно розкинувши тонкі безсилі руки, на підлозі сидів молодий колгоспний лікар Микола Панченко. Тоненька цівка крові запеклася на комірці білого халата. Хлопцеве обличчя посиніло, мертві очі дивилися з-під посивілого чубчика з нелюдським жахом.

Сержант з огидою копнув мерця ногою.

Цивільний, затуливши хусточкою носа, вийшов на вулицю та наказав санітарам, що палили біля “швидкої”, забрати трупи.

- Та тут, здається, і справді всі повмирали, - сержант запалив цигарку тремтячою рукою. Антон Якович нахилився, намагаючись припалити від сержантової запальнички, але руки не слухались, і він тільки пальці попік.

- Дайте і мені, - попрохав водій, запалив та, випустивши хмару сивого диму, притулився до стовпа з німим рупором гучномовця на верхівці.

Вони вже обійшли з десяток хат. Від побаченого навіть у санітарів сполотніли обличчя. Обличчя Любченкова зробилося відверто зеленим. Водій невпинно, наче жуйку, кусав нижню губу, він був близький до істерики. І тільки сталеві очі людини в цивільному не відбивали жодної емоції.

- Ми ж їх усіх зараз не заберемо, - подав голос один із санітарів.

- Прійдьотца висилать рєфріжератор. І каманду салдат с пратівагазамі, - відказав цивільний спокійно.

Парторг раптом закашлявся і схопився руками за живіт.

- Я сєйчас, - пробурмотів він та прожогом чкурнув вузенькою стежкою, що вела від сільради вглиб, до дерев’яної буди з написами “М” та “Ж” на дверцятах.

Водій нервово хихотнув:

- Не втримався наш парторг.

- Так, йому зараз не позаздриш, - зауважив стриманіший сержант і звернувся до особи в цивільному. - Товаришу майор, а це не заразне?

- Што заразна?

- Ну, від чого тут усі повмирали.

- Успакойтєсь, сєржант. Всьо вияснім, - запевнив цивільний безбарвним голосом.

- Чортова спека, - вилаявся один з санітарів, рудий з рябим обличчям. - Чуєте, як смердить?

Всі намагалися підтримувати розмову, аби якось розвіяти важку, олив’яну тишу, яка зависла над Тимошівкою. Але тиша давила, потроху стискаючи своє моторошне коло, поглинала коротенькі уривки фраз, периною лягала на вуста. Міліціонери курили, мов несамовиті. Тютюновий дим сивими струмками спливав до мовчазного репродуктора. Запах його забивав сморід та трошки заспокоював нерви.

Безхмарне небо висіло над Тимошівкою, і навіть пташки не тривожили його полуденного спокою. Мовчанка накривала село своєю блакитною ковдрою.

- Мьортвиє з косами стоять… і тішина… - спробував пожар-тувати рябий санітар, але його ніхто не підтримав. Жарт пролунав жалюгідно.

- Зачекайте… чуєте? - несподівано напружився сержант.

У цвинтарній тиші виразно почувся здавлений скрик, хрипкий, ніби хтось задихався. Звук долинав з туалету.

- Туда! - гукнув чоловік у цивільному та кинувся вперед вузенькою стежкою. За мить його наздогнав сержант з настовбурченим пістолетом.

Коли вони підбігли, двері туалету самі собою розчинилися. Звідти важко, немов дерев’яна колода, випав Антон Якович Любченков, парторг колгоспу “Шлях Ілліча”. Обличчя партійного лідера посиніло, язик вивалився з рота, червона цівочка поволі стікала на білий комірець сорочки.

Рябий санітар підбіг до нього і похапцем став міряти пульс, але скоро безнадійно махнув рукою.

- Мертвий, - сказав він розгублено.

Сержант мовчки втупився у невеличку порожню кабінку туалету. І раптом у страхітливій тиші над головами вибухнув репродуктор, що до цього моменту мовчки висів на трухлявому стовпі:

“За-жди, почекай, почекай, не на вік ці хо-ло-ди!

Роз-та-не зима, не розтануть його слі-ди-и-и…” -

Тут уже не витримали навіть сталеві нерви особи в цивільному. Всі, не змовляючись, рвонули до машин. Глухо клацнули дверцята. Жовто-синя міліцейська “Волга” та білява “швидка допомога” чимдуж тікали геть від страшної вимерлої Тимо-шівки, намагаючись якомога швидше вирватись на рятівне шосе, а навздогін їм дико та неприродно весело горлав самітній репродуктор:

“Не мар-не твоє че-кан-ня,

По-вер-неться знов ко-хан-ня,

По вес-ні воно по-вер-неться назав- жди!”

Луна котилася степом, і далекі могили на обрії легенько пританцьовували в такт, коливаючись у розпеченому повітрі.