Кобзар 2000. Hard - Брати Капранови

В дверях на нього налетів вічно заклопотаний парторг Любченков. Він мало не забився об Петрові груди, сполохано глянув, потім пізнав.

- А, Петро… Комуніст Бунчужний, завтра собраніє, шоб був як штик! “Дались їм всі ці штики та гвардійці”, - думав Петро, виходячи на ганок. Особисто він по саме нікуди наївся військової романтики за два роки у танковій бригаді біля Уссурійська, тому ці колгоспні генерали зі своїми штучками не викликали захвату.

Бригадири вже розбіглися, а репродуктор на стовпі замовк, тому на площі стояла елегійна тиша. Тільки з тилу, в кутку під сільрадівськими ялинками курили хлопці-механізатори на чолі з червонопиким Пилипом. Вилицюватий худорлявий дядько Костя травив щось цікаве, весело позираючи своїми хитрими очима.

- А йому що, він теж п’яний, взяв молоток, та як в’їбе!..

Петро дістав цигарки та неквапом підійшов до компанії.

- Здоровенькі були.

- Драстуй, Пєтя, дорогой, как я рад, шо ти живой! -потиснув його мозолясту руку дядько Костя. - За що тебе драло начальство?

- Та, - махнув Петро у бік контори, - голова наказав розпиздячити той курган, що за посадкою. Заморишся пиль глотать. - Ї-ібать його в сраку! - присвиснув червонопикий Пилип.

- А ти б сказав голові: на хую гойдався грек! - запропонував Міраб Гордкіпанідзе на прізвисько Кацо і, задоволений своїм жартом, гучно засміявся.

- Ні, хлопці, - хитро посміхнувся дядько Костя, - я, наприклад, іду помагати Петрові. Стара могила, там золотішко, кажуть, водиться.

- А це не та, де Тимко Дурний лазив? - уточнив чорнявий Ванько Мунтян.

- Та сама, - дядько Костя замислився. - Слухай, мабуть, він усі гроші і повитягав тоді… Ні, я з тобою не піду, шукай дурніших за Дурного, - він щиро зареготав, і всі вибухнули слідом. Єдиним, хто не підтримав загальних веселощів, був дід Василь, що досі мовчазно сидів на парканчику.

- Дарма ви смієтесь, - зауважив він негучно. - Мабуть, забулися, що сталося з Тимковими друзями?

Сміх миттєво урвався.

- Згадали, курви? - розлютився чомусь дід. - Ти, Петре, молодий тоді був, а хлопці оно пам’ятають. Де тепер Цимбалюк, де Грицько Луценко, де старший Басманчук? Теж золота хотіли. Наїлися. - Він плюнув на запорошену землю. - Не чіпав би ти тієї могили. Мать її йоб.

Запала мовчанка.

Про цю історію в селі згадувать не любили, надто сумною та незрозумілою вона була і надто багатьох зачепила, бо самі знаєте - в селі всі одне одному родичі або куми. І тут над головами загарчав, зачхав, закахикав гучномовець. Це одразу розрядило напругу. Ванько Мунтян нервово засміявся, а гучномовець ще двічі кахикнув і очманіло заволав:

В’йотца над намі

Вєтєр, как флак, вєтєр, как флак.

Ми пі-шем кань-ка-мі

Пє-є-єсні атак…

- О, прочистив їбало, - зрадів дядько Костя.

Всі знову розреготалися.

- Ну добре, - Петро кинув недопалок і ретельно затоптав його чоботом. - Час уже йти, бо з цим курганом ще пиздячить і пиздячить.

Він зітхнув і рушив до гаражів. Услід лунали жарти.

- Дивися там не перетрудися, бо на Одарку сил не хвате!

- Ги-ги-ги, знайди їй золотого хуя!

На небі не було помітно жодної хмаринки - мабуть, добряча буде спека сьогодні. Петро прямував вулицею, загрібаючи ногами рудий пил. Думка про скарби, що, можливо, лежать у могилі, чомусь засіла в голові і не давала спокою. А раптом і справді? Буває ж таке. От, наприклад, в Ягорлицьку того року екскаваторник викопав цілий горщик із золотими монетами. До речі, зауважте, свій брат-тракторист. Так віддав всю знахідку до міліції. Йолоп, що сказати - все одно там все поділили менти, а державі віддали рештки - на тобі, небоже, що мені негоже. В газеті потім писали, що мовляв, хоча скарб і невеликий, зате історична цінність… Аякже, невеликий!.. От Петро, наприклад, ніколи б таку дурість не вчинив. І якби знайшов у цій могилі скарби, то вже тишком-нишком, і ніяких держав. Бо на всю державу ділити - добре якщо по копійці вийде, а якщо молодому хлопцю, що от-от має одружитися, найкращому механізаторові колгоспу “Шлях Ілліча”, гвардійцю…

Петро розреготався. Це ж треба, як його понесло. Ні, якщо справді щось знайдеться, треба сховати - не в міліцію ж здавать. Він навіть заплющив очі, уявляючи ці знайдені скарби: золоті намиста, каблучки, прикрашені величезними рубінами або брильянтами. Хоч би одну таку знайти, і весілля можна забабахать на весь район! І тут раптом у голову холодною гадюкою вповзла думка. Вона з’явилася спочатку у вигляді всього двох слів “Тимко Дурний”, а потім стала більшою, прихопила крижаною рукою серце, і моторошно стало механізаторові.

Тимко Дурний. Петро тоді вчився у сьомому класі, але, звичайно, знав Тимка, той тоді ще не вважався Дурним, а носив славне прізвище Стороженко і був улюбленцем сільських дівчат та молодиць, завжди веселим, відчайдушним хлопцем. Оця відчайдушність і призвела до біди - дідько його потяг до могили скарбів шукать. А вірніш, не дідько, а дядько його рідний, Микола Басманчук, як потім розповідали, він усю кашу і заварив. Десь почув про ці скарби - мовляв, царів там колись ховали, - підбив свого кума, кумового брата ну і, звичайно, небожа потяг, Тимка. Інший би відмовився, знаючи, що в Басманчука завжди коники в голові стрибають, а Тимко - ні, бо ж сказано - відчайдух. Їх тоді так усіх чотирьох рядочком і знайшли біля ями, з лопатами, ліхтарями і мішком для скарбів. Тимка ще відкачали, а ті троє вже холодні були. Відтоді Тимко Стороженко і став Дурним, бо розказати нічого не міг, тільки кричав, мов несамовитий. А потім заспокоївся і замовк - тільки сидить ото біля старої криниці, каракулі на землі малює, як спитаєш щось - верзе нісенітниці та плаче. Шкода хлопця. А раптом і правду кажуть люди, що там скарб заклятий? Бо тоді і міліція розбиралась, і з району приїздили - нічого не надумали, поховали хлопців, якби от нещасного випадку, а яму ту засипали.

Такі міркування зіпсували настрій, і Петро знову розлютився на голову - приспічило ж оце саме сьогодні, і щоб саме йому, наче інших мало.

- Петре, Петре-е-е… - почулося раптом від паркану.

Там, під вишнею у своїх звичних драних штанах, підперезаних шматком мотузки, стояв Тимко Дурний і по-собачому сумно дивися на Петра. “Тьху ти. Про вовка промовка, а вовк і в хату”, - промайнуло в голові у кращого механізатора колгоспу “Шлях Ілліча”.

- Здоров, Тимку, - Петро завжди чемно вітався з Дурним.

- Петре-е, а куди ти йдеш, га-а? - Тимко підтягнув свої штани, що нагадували старий мішок, і облизав потріскані губи. - Не ходи туди-и, не ходи-и-и…

Де він узявся?

Бунчужний посміхнувся:

- Та я б і радий не ходити, але робота гоне, мать її йоб…

- Вона гоне, а ти не ходи, Петре-е, не треба. Бо лихо буде-е, - знову заскиглив дурний. - Іди ти на хуй, - доброзичливо відповів механізатор, а в голові майнуло: “Ще накаркає, падлюка, накличе лихо”. І, щоб не заохочувати Тимка до подальших пророкувань, він розвернувся та пішов геть.

- Сті-ій, - донеслося йому услід від паркану. - Не чіпай моги-и-лу-у-у!

Петро закляк на місці. А він звідки знає? Це ж тільки голова, і тільки зранку…

Він миттєво повернувся до Дурного. Той вже плакав уголос, розтираючи сльози брудним кулаком.

- Тимку, ти чого?

- Не ходи-и, не ходи-и, - наче заведений повторював той і раптом відвів руки та вирячився на Петра своїми божевільними очима.

- Т-ти… хто-о? - вичавив він із себе через силу. Нижня щелепа його трусилася, витанцьовуючи якийсь складний танець, і, здавалося, чорний запорошений чуб ворушився - чи то від вітру, чи сам по собі.

Бунчужному стало лячно. Він схопив Тимка за плече.

- Це я, Петро, ти що, не впізнаєш мене?

Але той дивився кудись далеко, повз механізатора, і очі в нього були білі як молоко.

- Ти-и-и… - тягнув божевільний зірваним голосом. - Ти-и-и не Петро… ти-и дядько Басманчук. Ти за мною повернувся… Але я з тобою не піду. Я крові не пробував. Це тобі скарбів захотілося, ти ліз туди, до великих ваганів, і пив з них, пив… А я не хочу до пекла, і з тобою не піду. Тимко дурний, та не зовсім… - він вирвав свою руку з Петрової і раптом закричав, залементував, що аж слина потекла з роззявленого рота. - Дивися, на тобі кров! І он кров! Он воно ворушиться, лізе до мене… зуби… не хочу! Не хочу!

З цими словами Тимко затулив обличчя, наче ховаючись від когось, та дременув вулицею навпростець. На першому ж повороті він налетів на бабин Мотрин паркан, завалив його, заточився і впав, заплутавшись у дроті.

Петро постояв трохи, не можучи нічого зрозуміти, потім почухав потилицю та рушив подивитися, що сталося з божевільним. Той лежав горілиць і плакав. Сльози струмками текли по брудних щоках.

Механізаторові стало жаль сільського дурника, він спробував його підняти, смикнув дротину, звільняючи комірець, щось луснуло, і на землю впало та покотилося біле кружальце.

Петро впізнав його. Це був медальйон - єдина здобич невдалих шукачів, його знайшли тоді, на могилі, затиснутим у Тимковій руці. Дурник ніколи не розлучався з цим медальйо-ном, але за добре слово і кілька копійок показував бажаючим.