Кобзар 2000. Hard - Брати Капранови

Дорога до бару знов-таки вела через наш провулок, і на лаві під хатою ми уздріли старого Москаля, а біля нього - вдячних слухачів, всю алкогольну шатію з вулиці. - Ідеш, - загинав дід без упину. - Ідеш з тачкою, а темно і глина під ногами сиплеться. Я оце трохи порозчищав, а то було і не пройдеш.

- А звідки ти узнав, що воно до Турції?

- А так якось. Зайшов, ішов, ішов, вийшов - усі по-турецькому балакають. Значить, воно получається Турція.

- Стамбул?

- Чорт його зна. Я не питав. Може, і Стамбул. Там по-нашому не розуміють.

- Ну а ти як же?

- На пальцях.

Павло довго і замріяно дивився через плече на цю гоп-компанію, а потім зітхнув:

- Чотко, га? - Іди ти, - сказав я.

Але потім, у барі, тільки й мови було, що про діда Москаля.

- Де ж він товар бере?

- Яка тобі різниця?

- Що значить, яка? Він же за кордон не їзде? Не їзде.

- Ну, може, привіз хтось.

- Хто? Ти бачив у нього когось?

- Ну і що, може, вони вночі.

- А чого він так дешево все продає?

- Ну, не знаю, може, він взагалі не уявляє, почім воно.

- Ні, а справді класно було б - заліз у катакомбу, а вилазиш уже в Турції. Пішов сюди-туди, понакупляв, нирк - і вдома, а потім знову нирк - і там. І знову гуляєш. І ніякої тобі візи. Набрав скільки хочеш - і вези. Класно.

Ми випили по три кави, і поки пили, Павло все розорявся, як би то воно пішки до Туреччини сходити.

- А там ще, знаєш, десь закопана золота карета, от коли її знайти, тоді можна ще більше понакуплять.

- Що б ти казав, якби не це, - відповів я йому. Це ж моя бабуня завжди так говоре.

- Ні, ти що, турки ж спраді хотіли викупити наше місто на день, щоби тільки їм дозволили вивезти все, що вони знайдуть.

Цю байку про викуплення та про турків знає в нас кожен школяр, і застосовується вона як останній аргумент. Після останнього аргументу ми випили ще по каві і присмокталися до пляшки сушняка, бо темрява вже дозволяла. Чесно кажучи, після вина думка про те, щоби знайти в катакомбі золоту карету, навіть мені почала подобатись. А й справді, чотко було б.

Але тут до нас підвалив Льошка з двома сосками, і п’янка полетіла в інший бік. Павла з сушняка розвезло, він взагалі не дуже стійкий, але то було навіть на краще, бо ми з Льошкою довели його до рідної хвіртки, а самі пішли на дискотеку з сосками жматься. Жмались довго, потім знайшли ще пляшку, коротше, додому я потрапив тільки о другій, дістав тирси від батьків і ліг спати.

Прокинувся пізно, коли старі вже пішли на роботу. Погоди знову не було. Одне розстройство. Я подзвонив Маринці, але вона послала мене нафіг, бо їй вже перебрехали, що вчора мене бачили на дискотеці “з якоюсь курвою”. Це Маринка так сказала. Я зрозумів, що вона тепер буде довго ображатися, але вибачатись не став, щоби не дуже багато про себе розуміла. Подзвонив Павлові. Він, бідолашний, страждав з перепою і ледь мугикав.

- Похмелитися треба, - сказав я йому.

Але він відповів, що вже пробував, ще гірше стало, весь обригався. Павло у нас пити не вміє. Що робити? Я вийшов на ганок, подивився, як там обрій, нічого втішного не побачив, оглянув подвір’я - може, щось таке на думку спаде. І тут під вишнею на шезлонгу помітив книжку, що читав колись та загубив на найцікавішому. Щоправда, вона добряче підмокла, але я перегорнув вологі сторінки і взявся читати з сухого, здогадуючись про себе, що ж там було раніше, де намокло. Дуже захоплює. Я сів просто на ганку і, не зважаючи на цупкий вітерець, просидів майже півдня. Така добра була книжка. У кінці там вони знайшли скарб у великій печері, а ще там був якийсь турецький паша, а тут, як на гріх, винесло надвір сусіду, старого Москаля, вже трошки напідпитку. Тобто все якось так підібралося, що, дочитавши до останньої сторінки, я підвівся і пішов до Павла.

- Слухай, - спитав я його. - Давно дід на базарі став торгу-вати?

- Та вже днів три-чотирі. А може, п’ять.

- А шість?

- Може, й шість, - погодився Павло. - Слухай, може, кави випити, щоби в голові так не крутило, га? Бо якось крутить, і в роті паскудно.

- А де він отеє все бере, га?

- Не знаю. Слухай, а може, в тебе кава є? Бо в мене нема.

В мене кави, певно, теж не було. Павло взявся варити какао. Він вирішив, що какао теж повинне допомогти. Я підійшов до книжкової шафи та почав крутити в руках глиняні люльки, яких там лежало з десяток, ціла колекція. Люльки були різні - великі й не дуже, круглі, довгасті, у візерунках. І всіх їх познаходили в землі - хто на городі, хто у кручах. Наші були люльки. Турки, мабуть, колись їх курили. І ці люльки, хай їм грець, підштовхнули мої думки у діловому напряму.

- Слухай, Падло, - гукнув я до кухні. - А може, поди-вимось, що у нього там?

- Де? - озвався Павло.

- Ну в колодязі.

На хвилину запала тиша, а тоді в кімнаті з’явився Павло з двома чашками у руках.

- На, - тицьнув він мені одну, потім сьорбнув зі своєї, подув на брунатну рідину, ще раз сьорбнув і сказав. - Давай подивимось.

Какао було дуже гарячим, але навряд чи могло допомогти від похмілля. Я теж подув, сьорбнув, та все одно попік язика.

- Ні, справді, - я поставив чашку на стіл. У роті свербіло, то-му слова виходили якісь квадратні. - Справді, щось там у діда є. Він же не дарма в кухні копав, а не надворі - значить знав.

Павло заплющив очі, відкинув голову назад.

- Ти знаєш, помагає. Я тепер завжди буду какаву варити. Хочеш булку з маслом? У мене є.

Поки їли булку з маслом, Павло сказав:

- А я вже лазив раз у катакомбу.

- Тю, - здивувався я. - А чого не хвалився?

- А я малий ще був. Ще у третім класі. Ми з Вовкою лазили. Заблукали. Перелякались, як собаки. А вилізли на складах. Нас ще охорона впіймала та вуха надрала. У мене потім знаєш як вуха боліли.

- Так треба було мотузкою обв’язатись.

- Еге ж, - погодився Павло. - Ми тоді нічого не сображали.

Чесно сказати, я був вражений. Виходило, що Павло, якого всі вважали трохи гальманутим, так він, виходило, у катакомбу лазив, не боявся, а я, виходило, боявся. А таки боявся - я взагалі не люблю, коли нема неба, коли обмежений простір, у мене аж печінки трусяться. Оце Павло! Я навіть булку не доїв від подиву.

А він її доїв, і какао моє допив, проглот.

- Слухай, - спитав я. - А в тебе мотузка є? - Є, - сказав Павло.

- А в мене ліхтарик є. Тільки треба якось вночі, щоб дід не бачив.

От до чого може довести людину погана погода. Якби не вона, сиділи б ми на пляжі, купалися та грали у волейбол.

Павло довго нишпорив по коморі, доки видобув величенький клубок тонкої мотузки.

- До Турції все одно не вистачить, - зауважив я.

Але Павлові то було байдуже. Він, певно, остаточно оклигав після какао, і тепер жадав бурхливої діяльності.

- Слухай, - по-діловому мовив він. - Треба чо-боти такі, грубі, куфайки і щось на голову. Бо там, по-перше, холодно, по-друге, весь час сиплеться зверху.

Звідки такий розумний?

Ми ще довгенько порпалися у Павла, поки знайшли все що треба - куфайку, капелюха, ножа такого собі босяцького. А по решту пішли вже до мене.

Дорогою Павла знову поперло на прожекти.

- А чотко було б там щось знайти, га? От уявляєш, виходимо ми з тобою в Турції, та не просто так, а з якимось їхнім скарбом. Вони нам зразу магнітофони там, відики, таке-сяке…

- Слухай, Падло, а ти по-турецькому вмієш?

- А навіщо? - його важко було збити з думки. - Ми по-англійськи.

- Ти по-англійськи? - скривився я.

- Чому я? Ти. Ти ж англійську знаєш.

Хіба що. Під кінець він мене так роздратував, що я сказав:

- Дурний думкою багатіє.

А Павло тільки розсміявся.

- Здоровенькі були! - крикнув він старому Москалеві, що курив у себе на ганку.

- Ти що, здурів? - гаркнув я.

- А що таке?

Я вже пожалкував, що потягнув із собою Павла. Але самому було якось лячно, тому доводилось терпіти.

Йдучи вздовж паркану, наче несамохіть, я кинув оком на дідову літню кухоньку і смикнув Павла за руку:

- Диви.

На обшарпаних, але міцних дверях висів здоровезний, з півкаструлі замок. Павло присвиснув.

Дід охороняв свою криницю, немов скарб.

Значить, було що охороняти.

Сіли ми з Павлом на ганку і стали думу думати.

- Слухай, - сказав Павло. - У нього там щось сховане.

Звичайно, я теж так думав, але вголос заперечив:

- Сховане. Цукор. І огірки в банках. У нас же ж знаєш, як кухні бомблять, от він і закривається.

Я заперечував, аби себе переконати. Бо дід сам живе - хіба багато має запасу? А якщо вже й закриватись, то не таким же замком.

Павло почухав потилицю і сказав:

- Треба пилку взяти. У тебе є? І ми заходились шукати. Спочатку поцупили в батька ліхтарика, що він на рибу ходить, а потім у нього-таки чоботи та куфайку. Потім знайшли в сараї пилку.

- А тачка є? - спитав Павло, коли ми розклали всю амуніцію на столі.

- Тачка?

- Ага. Ну щоб везти з Турції все.

- Що-о?

Павло подивився на мене абсолютно прозорими очима:

- Ну хоч сумка якась. Не на руках же тягнути.

- Що тягнути?

- Ну, з Турції. Магнітофони.