Кобзар 2000. Hard - Брати Капранови

- Диви на той берег! - казала вона мені. - Там місто. А ти туди допливеш?

- А як же! - хвалився я, хоча куди там - чотири кілометри, я стільки ніколи не плавав. Проте, якби знаття, що за це буде винагорода…

- А там, - вказував я пальцем, - живуть мої батько з матір’ю.

- А мої у Свердловську. Мати вийшла заміж, і я сюди тільки до бабуні їжджу.

- Підем увечері гуляти? - спитав я.

- А я тобі ще не набридла? - вона хитро посміхалася.

- Гайда! - сказав я. - Я тобі такі місця покажу!

Вона наче якийсь час вагалася, а потім покрутила головою:

- Ні, я ввечері не можу.

- Чому? - не зрозумів я. - Гайда!

- Ні, - вона стояла на своєму. І я зрозумів, що це останнє слово.

Тьху ти.

Ми розлучилися, коли сонце своїм краєм торкалося води. Вдома на мене чекала баба Муня із смачною вечерею.

- Нагулявся, котику?

Нагулявся. Я повечеряв, наївшись від пуза, але так і не знищивши всього, що стояло на столі.

- Щось ти зовсім погано став їсти, - похитала головою баба.

Я тільки хихотнув у відповідь, бо сміятися сили не мав - шлунок був повен смаженої риби, ковбаси, фаршированого перцю, помідорів, огірків та торішнього вина, що я ним потрошку запивав вечерю. Так, з набитим пузом, я пішов відлежуватись під вовка, і вовк зустрів мене тим самим холодним вогником в очах. Він дивився на село - ні, не видивлявся там щось, а просто дивився, вивчав, а може, спостерігав. Мені здалося навіть, що він дивиться трохи зверхньо, і не тільки тому, що стоїть вище, а ще й тому, що розуміє значно більше, ніж ті, за освітленими вікнами.

Я підморгнув вовкові і вклався з книжкою. Книжка виявилась нецікавою, але я більше був зайнятий перетравлюванням вечері, тому від цього не страждав.

- Вітюнчику! - до кімнати увійшла баба Муня. - Все лежиш, ясеню? А то б пішов, сьогодні у клубі танці.

Танці? Цікаво. Я ж зовсім забув про танці. Дійсно, тут же є клуб. От куди треба було запрошувати Христину, а я… Тю на мене. Треба було її запросити на танці, і вона б погодилась. У мені знову прокинувся ентузіазм. А що коли зараз піти її запросити, га? Дівчата рідко коли відмовляються потанцювати. Я підхопився і став одягати сорочку.

Цвіркуни на вулиці торохкотіли, як заведені. Сяяв місяць, а з моря віяло свіжим духом. Хата Христининої баби зустріла мене пітьмою та повною мовчанкою. Дарма я кричав та стукав, тільки собаку налякав. Певно, сплять, вирішив я і почалапав до клубу, слушно розміркувавши, що все одно треба розвідати, як там і що. А може, й щось інше відломиться, всяке буває. Я орієнтувався за звуком - у степу чутно далеко, та й апаратура в клубі була неслабка. Може, не дуже якісна, але її низькочастотне “бум-ца” було чути по всьому узбережжю. Чомусь знову згадався вовк на картині. Цікаво, а чому той горбатий намалював його коло лісу? Тут, здається, лісу далеко немає, та й урвищ… Може, він щось таке бачив колись?

Клуб містився у старезному величезному будинку. Що тут було колись - один Бог святий знає. Але зараз звідси гриміло та блимало різними кольорами.

Я зайшов у великі двері, приєднуючись до складного ритму сільської гулянки. І не встиг дійти до середини зали, як побачив її. Христина танцювала з міцним парубком, обійнявшись і схиливши голівку на плече. Я зупинився. Отак-так. Так от чому вона відмовлялася від зустрічей!

Хлопець був чорнявий, підстрижений за модою сторічної давності - спереду дуже коротко, ззаду - довгі пасма. Ну, звісно, мода ця сюди щойно дійшла. Мені той кавалер не здався приязним. Звичайний бик. І що вона в ньому знайшла? У мене всередині потрошку закипало. Тобто вона погребувала мною заради… І вдягнений він… ну що ти візьмеш з колгоспу? Е ні, так не піде.

- Ту-у на-айт… - заволали колонки, звіщуючи про кінець танку.

Кавалери і дами лускали насіння. Та Христина, здається, не помітила, що музики вже немає, вона так само притискалася до свого бугая.

Це вже занадто. Я на таке не згоден. Дочекавшись, поки завиє наступна пісня, я дійшов до танцюючих і поклав руку парубкові на плече.

- Ти дозволиш?

Моя ввічливість справила потрібне враження. Він розгубився. А я тим часом вийняв з його рук розгублену Христину і, міцно тримаючи за стан, повів по колу. Дівчина дивилась то мені в очі, то на свого кавалера.

- Віктор?

- Ні, - сказав я. - Віктор лишився на пляжі чекати, поки ти завтра прийдеш, - і подивився з докором.

Вона опустила очі.

Деякий час ми танцювали мовчки. Краєм ока я спостерігав за залою. Христинин парубок спочатку стояв серед кола, певно, отямлюючись, але потім шморгнув носом і рушив у куток. Там до нього приєднався ще один, теж пострижений під мавпу.

- Вікто-ор, - сказала Христина.

Але тут музика скінчилася. Двоє хлопців наближалося до нас. Христина виструнчилась, немов розриваючи мої обійми, але я міцно тримав її за стан. Другий хлопець був меншим, рудим, і вуха в нього стирчали, наче в чебурашки.

- Вийдемо? - тихо запропонував Христинин кавалер, і жили на його шиї набрякли.

Я подивився на нього як міг зверхньо. Христина вирвалася з моїх рук. Я кинув на неї полум’яний погляд і недобре посміхнувся.

- Вийдемо? - перепитав парубок.

Я мовчки рушив до виходу, лишаючи обох супротивників позаду і таким чином отримуючи моральну перевагу. Ми спинилися під зорями. З дверей виглядали цікаві. “Зараз буде лякати”, - подумав я. Але додумати до кінця не встиг, бо парубок без жодних слів затопив мені в пику. Від несподіванки я мало не впав, спробував відповісти, але тут мене з іншого боку дістав рудий. Я відчув на губах солоний присмак крові. Вони надто швидко почали. Я влучив кавалерові в око, жили на його шиї знов набрякли, і тут рудий вмочив мені ногою під дих. Я захлинувся, а вони взялися за мене вдвох. Я не встигав підні-матися з землі, як знову опинявся на ній, щоразу надовше. Здається, я влучив у них всього кілька разів, а вони… вони били мене як хотіли. Я щоразу зводився і бачив перед собою жили на шиї одного та мавпячі вуха другого, і щоразу вони мене вирубали. Це тривало б довго, якби в якусь мить не почувся тонкий голос: “Петрику, не треба!” На полі бою з’явилася нова дійова особа. Я підвів голову. “Петрику!” - Христина стояла перед своїм кавалером і тримала його за руки.

- Хм, - посміхнувся він. - Досить?

- Досить, Петрику, - сказала вона, зазираючи йому в очі.

Рудий підійшов до мене, огидно вишкірився і раптом копнув щосили носаком мені в обличчя.

- От тепер досить, - почув я крізь шум у голові.

Вони пішли. Усі. Не знаю, скільки я лежав на землі, але, здається, недовго, бо коли отямився, музика в клубі ще грала. Я сів і відплювався. Тіло нило, озиваючись на кожен рух, у голові шуміло. Перед моїми очима набрякла жилами шия “Петрика”. “Петрик”, от як вона його зве. Зуби, здається, були цілі. Всередині кипіла лють. Значить, “Петрику”.

З носа по верхній губі точилася юшка. Ні, в такому вигляді з’являтись перед баби Мунині очі не можна. Я потрошку дістався лиманського берега, і там, підвиваючи від болю, помився, щоби змити з себе бруд і кров. Тіло від води свербіло і горіло, вказуючи найдрібніші подряпини. “Петрику”. Добре.

Я сяк-так витерся власною сорочкою і вдягнувся. Треба було вертатись додому. Як побитому собаці. А “Петрику” гуляти з нею… Я зціпив зуби. Так.

Не пам’ятаю, як опинився біля бабиної хати, як обережно, щоб не розбудити бабу Муню, прокрався до своєї кімнати і там упав на ліжко під картину з вовком. Біля серця кипіло. Я роздягнувся, накрився ковдрою та заплющив очі. Переді мною з’явилася жилава бугаяча шия “Петрика” й огидна руда пика другого, з мавпячими вухами. Я заснув.

Вночі у мене знову пішла носом кров. Зранку я побачив на подушці червоні плями й відчув солоний смак у горлі. Чорт. Я зазирнув у люстро. Все обличчя було перемазане кров’ю, навіть зуби. Тільки під самим носом нічого не було, то, певно, витер об подушку. Слава Богу, баба Муня пішла до корови, і я зміг спокійно помитися, почистити зуби, прополоскати горло, щоб позбутися цього паскудного присмаку крові, солодкого і пряного. Тіло боліло й пекло. Під очима набрякли синці, на щелепі червоніла здоровезна подряпина, ребра не давали дихнути. Я повернувся до кімнати. Зі стіни на мене дивився вовк. Він так само стояв край урвища над селом, і з пащі його виривалася смужка пари. Я зупинився і раптом зрозумів, що такого незвичного було в цій картині. Так. Правильно. Просто вона написана з точки зору вовка.

- Боже! Лишенько! Що це з тобою?!

Баба Муня повернулася від корови. Почалися скрикування, сплескування, схлипування та причитання.

- Вітюнчику, рибчику! Що це з тобою, га?!!

Я спробував відмахнутись, але був посаджений на ліжко, обмацаний з усіх боків, опитаний та пожалітий.

- Хто ж це, га?

- Та!

- Ой, іроди, падлюки ж такі, що ж наробили!

Від зеленки я відбився. Ще бракувало зеленим ходити, як у дитячому садку.

Баба Муня ще довго обурювалась та ззивала у свідки всіх святих, але зрештою справа дійшла до сніданку. Я їв курку, запиваючи холодним молоком, а баба дивилася на мене та мурмотіла щось, сплескуючи час від часу в долоні.