Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

Ух, Сузанно, набирай бiльше повiтря в груди – захлинешся!

А вiрна дама чорно-срiбного лицаря по-дитячому старанно й по-жiночому хитро рахує цифри, їй абсолютно байдуже, хто до кого має йти о п'ятiй годинi. В неї важна громадська робота.

I так, люба, неуважно киває головою на прощання, так заклопотано стягує на бронзовi очi чорно синi крила брiв, нахи-лившися до важних громадських цифр. Ех, Трудонько, взяти б твою невмiло неуважну заклопотану голiвку в обидвi лапи, пiдвести, сипнути в яснi твої уникливi очi п'яного щастя – i хай вони запрозорiють, засмiються тим блиском, що був то дi, колись давно давно. Чи вже весь дощенту вiддала чорно-срiбному лицаревi?

А на вулицях у темних тiсних колодязях – i прозорiсть, i блиск, i п'янiсть, i страшенний безмежний простiр. Простiр i п'янiсть у напiвпорожнiх бюро, крамницях, банках, майстер нях Розгублено щасливi i непорозумiло-сяючi, п'яно-розгорненi посмiшки, безладна, безцiльна, здивована хода серед безмежного простору, як щойно вилупленi курчата – аж похитуються вiд народженостi. А то нетерпляча поспiшнiсть, прожогливiсть, одстрiлювання на всi боки здивованим захватом. I аласливi сп'янiлi юрби з чорними коробками на спинах, iз гiтарами, мандолiнами, флейтами, бубнами. Стiни вулиць, по-втикуванi головами, кивають, бiлiють посмiшками "Слава! Слава!" А кому слава? Розумiється, не старенькому Шопенгауеровi, а щастю, а п'яностi, а любовi, що радiсно панує на святочних, безладних, очманiлих вулицях.

Трамвай сунеться помалу, п'яно, безладно. Набитий тiлами, смiхом, гомоном, чорними коробками, духом сонячного хлiба, блиском, простором, вiн задихається вiд своєї повiльностi. Вiн би з охотою пiдстрибнув, змахнув би крилами й полетiв за кам'янi канали. А замiсть того раптом утикається в юрбу й загрузає. Юрбу мiсить смiх-аж труситься вся, аж пiдскакує.

– Що там таке! Що там? Та не тiснiться, панове! Гей, громадяни! Що там сталося? Пропустiть трамвай! Чуєте? Гей!

Куди там! Усi очi влипли в один пункт i на трамвай i не клiпнуть, промiняться, трусяться смiхом.

Макс через реготливi голови шукає того пункту.

Ага! Магазин одягiв Гольдмана. Магазин вищих, вибраних, випещених iстот, недосяжний для середнiх смертних. Перед дверима пiвколо тiл. У пiвколi двi постатi: одна скромно одягнена в усе темне, iз скромним кремовим мереживом на бiлiй безкровнiй шиї, з круглим, але скромним черевом. Вона страшенно схвильована, наскакує на другу постать, гнiвно, обурено бухкає в неї жовтявими пукатими баньками очей, шарпає її за руки, тягне з неї одежу.

Друга постать – величезна, добродушна, одягнена розкiш-но. нiжно-фiалковий шовковий пiвсмокiнг, пiнисто-золотисте жабо, в руцi чудесний, наймодернiший, з iнкрустацiями цiпочок. Пишнiсть i розкiш вищих, вибраних iстот. Але диво: голова, шия, руки волохатi, незграбнi, з грубою, анiтрошки не випещеною шкiрою, з чудесними робiтничими пальцями.

Псевдовипещена фiалкова постать добродушно посмiхається, похитуючись од шарпанини темно скромної, розводить руками, знизує плечима й увесь час апелює до юрби коротенькими фразами. А юрба щоразу, як вiд електричних дотикiв, струшується вiд цих апеляцiй бурхливим смiхом. Макс насторожує вуха.

– Це грабiж! Це розбiй серед бiлого дня! Скидайте, я вам кажу, зараз же всю одежу. Зараз же!

Величезна, пишно вбрана постать широко посмiхається до юрби – їй ця iдея до вподоби.

– Оце не погана штука! Та так таки геть чисто все? До со рочки? Смiх, як горохом по барабану, дрiботить по натовпу.

– Все, що ви вкрали! Все!

Рудий волохатий велетень добродушно ображається.

– Е, що ж ви кажете, де ж я там украв? Крадуть потай, а ви менi самi вибирали, примiряли, вихваляли.

Юрба вибухає реготом.

– Мiй пане! Я вас зараз же вiддам у руки полiцiї!

– Е, навряд. Де ви її тепер знайдете? Вся стоїть у черзi за сонячним склом.

Тут слухачi не витримують i громовими оплесками вiдзначають високомистецький момент цiкавої п'єси.

– Браво! Правда!

Другий актор у безсилому мовчазному одчаї скидає жовтявими баньками на юрбу – ух, такi самi грабiжники й злодiї, як. i цей! Якої помочi вiд них чекати? I такий його вiдчай безпорадний i так явно програна гра його, що елегантний велетень проймається жалем.

– Та навiщо вам грошi тепер, пане Гольдмане? Начхайте ви на них!

– Я не хочу вiд вас грошей! Вернiть менi одежу!

– А нащо вам тепер ця одежа? Вiзьмiть собi в магазинi скiльки треба, а решту роздайте людям їй-богу, пане Гольдмане! Бо однаково порозбирають самi. Та от, дивiться!

З магазину, дiйсно, виходять елегантно одягненi люди з цiлими паками в руках – вони одяглися самi, ще й додому набрали чого треба Вони весело й лукаво кивають велетневi – очевидно, одна кумпанiя. А за ними мляво поспiшає продавець.

– А грошi? Гей, слухайте, грошi!

Елегантно повдягненi покупцi смiються – от чудачина, якi тепер грошi?

Пан Гольдман якийсь мент уражено, дико дивиться на грабiжникiв, хоче щось крикнути, але раптом махає рукою, вiдвертається i, як є, iде геть од магазину, просто на стiну юрби – берiть, розбирайте, грабуйте!

Стiна розступається iперед ним, пропускає, ковтає й уся, як вода, перед якою знято загату, бурхливо, з реготом i криками вливається в магазин.

Дорога трамваєвi вiльна. Половина пасажирiв скотилася в юрбу, а друга половина нерiшуче смiється.

Грабiж чи жарт, чи так i слiд тепер?

Макс смiється цiлком рiшуче. Розумiється, рудий велетень має бiльше прозорливостi, нiж слiпий Гольдман iз своєю купецькою iнерцiєю. Розумiється, все самi порозбирають, пороздiлюють, порозносять, рiвно, справедливо, кожному вiдповiдно до потреби. Стане ще просторнiше, вiльнiше, буде ще бiльше вибачливої, спокiйної добродушностi, любовностi, п'яностi, щастя. I на розчищеному мiсцi створять новi одяги, багатшi, пишнiшi й розкiшнiшi за всi одяги, що були коли-небудь на старенькiй землi.

Одягайтеся ж, голi, узувайтеся, босi, прибирайтеся, занедбанi! Хапайте своїми корiнчастими пальцями недосяжнiсть вищих, стягайте кумирiв, розбивайте їх смiхом вашої добродушностi, мiшайте в купу вищiсть i нижчiсть i куйте, творiть iз них єдину радiсну сонячну рiвнiсть!

А коли перед вами стояли перепони до храмiв краси, коли жрицi їхнi вимагали вiд вас поганьблення ваших святинь за їхню любов, смiйтеся тепер – перепони впали разом iз усiма святинями, i безплатно, вiльно, смiливо хапайте жриць i пийте їхню любов повними цебрами. I коли вони вас ждуть у гротах, одягненi тiльки в зеленi лiани, наготувавши цiни за свої поцiлунки, не торгуйтеся, не скупiться – усе давайте, обiцяйте й смiйтеся. I берiть усе, берiть iз п'яним зойком радостi й визволення. Бо кiнець тепер усiм торгам й продажам.

Вже пiв на шосту. Вже пройшов початок намiченої програми, вже частина гостей напiдпитку, а Макса все ще немає.

Невже ж не прийде зовсiм? Графiвна не пустить? Шкода, шкода, що пролетарiат не вiдчуває потреби телефонiв, а то б можна було хоч телефоном роз'яснити шляхетнiй кокотцi, що нема чого їй боятися за свого коханця, що це побачення дуже безпечне й навiть вигiдне для графiвни.

Дякувати графiвна повинна за нього, в ноги поклонитися своїй суперницi, трiумфувати, казитися вiд радостi.

Сузанна сьогоднi iскриться, пiниться красою. Крiзь нiжно-бузковий серпанок сукнi гнучко, легко, жваво вигинається то в той бiк, то в другий оголене, туге, кольору молодої матово-вишлiфованої слонової костi тiло з нiжно бузковими тiнями. Вiд напружених пиптикiв грудей за кожним рухом трiпотливими радiусами пробiгаюгь по серпанку темно-бузковi променi очi сьогоднi вогкiшi, п'янiшi, смiхотливiшi, вони сьогоднi буйнi, розмашистi-гей, розсгупайiеся всi!

А Макса немає. Та невже ж не прийде? Невже не дасть останнього щастя: витягти з льоху душi цю калiкувату, злу, як недолуплену кiшку, любов, викинути її сюди на прилюддя, бити ii, плювати на неї й запльовану, добиту жбурнути йому в лице. I раювати з його гнiву, i трiумфувати з його ревностi, i танцювати на його пониженнi, образi, лютi, сумi. Танцювати до закривавлення свого серця, до зацiпленої нестями, до екстазу самозаклання.

Скульптор Дорн несмiло шукає лiктем шляху до її танцю. Рано, Дорнику, ще рано, почекай, поки прийде той, що буде розiп'ятий для останнього танцю.

Уже шоста година. Пiвкруглий дах банi втягнений у стiни, над головами високо вгорi в сiро-зеленявiй осiннiй синявi туго, як льоди в океанi, просуваються пухкi кучугури хмарин. А тут, унизу, в жагучiй молитовно-сласнiй тузi тягнеться до них мармурове тiло Краси. Розшарпаними, п'яними пасмами й клубками гойдається круг неї фiмiам, прощальний, останнiй, ридаючий фiмiам. Перисто-фарбною, скаламучено-галасливою, дзенькiтливою, брязкiтливою пiдковою оточує її стiл. Всi мiсця побiч господинi зайнятi, тiльки одне вiльне, тiльки одне лiворуч, бiля серця. I невипитi стоять бiля цього мiсця келихи, випустивши всi бульбашки й iскорки зеленувато-срiбного вина. I не випили останнього келиха вогко-хижi, буйнi очi прикритої бузковим серпанком мавки. I вже часом задума на мент приколює очi до одної точки, ковтнувши галас, дзвякiт, регiт.