Людина, що прийшла надто рано - Пол Андерсон

— Ти йдеш голіруч? — крикнула вона. Джеральд зупинився й, не зрозумівши, подивися на неї.

— Мені це непотрібне, — промимрив він. — Кулаки…

Сповнений самовпевненості Кетіль випростався, оголив меча й сказав:

— Ти, звичайно, вмієш битися тільки так, як б’ються раби на твоїй землі. Тому, якщо ти вибачишся, буду вважати, що ми владнали суперечку.

Джеральд стояв зіщулившись. Він пильно, як сліпий, дивився на Торгунну, неначе запитував у неї, що йому робити. Вона подала сокиру.

— Отже, ти хочеш, щоб я його вбив? — прошепотів він.

— Так! — була її відповідь.

І я зрозумів, що Торгунна його любить, бо чому тоді вона так не бажала його ганьби?

Хельгі подав йому шолом. Він надів його, узяв сокиру й пішов назустріч Кетілю.

— Негарне діло! — зауважив Яльмар. — Ти на боці чужинця, Оспаче?

— Ні, — відповів я. — Він мені не кревний і навіть не названий брат. Ця сварка мене не обходить.

— От і добре, — зрадів Яльмар. — А то я зовсім не маю бажання сваритися з тобою, приятелю. Ти завжди був добрий сусіда.

Ми разом пройшли вперед й окреслили майданчик для поєдинку. Торгунна попросила мене позичити Джеральдові меча, щоб він теж міг користуватися щитом, але той якось дивно подивився на мене, сказав, що більше воліє тримати в руках сокиру.

Він і Кетіль стали один навпроти одного, і герць розпочався.

Це не був звичайний хольмганг[14] за певними правилами, коли поява першої крові означає перемогу. Ні, ці двоє билися на смерть. Кетіль кинувся вперед, і його меч зі свистом розтяв повітря, а Джеральд відскочив назад, незграбно розмахуючи сокирою. Сокира, дзенькнувши, відскочила від щита Кетіля. Юнак посміхнувся й рубонув мечем Джеральда по ногах. Я бачив, як на штанях чужинця проступили криваві плями.

Це було вбивство з самого початку. Джеральд, мабуть, ніколи не тримав у руках сокири. Один раз він навіть ударив не лезом сокири, а плазом. Кетіль давно зарубав би його, якби меч не затупився від удару по шоломові, а Джеральд не поспішив устати. І все-таки його вже хитало від десятка ран.

— Припиніть! — крикнула Торгунна й кинулася до них.

Хельгі схопив її за руки й силоміць змусив повернутися назад, але вона так пручалася й билась, що Грімові довелося допомагати моєму синові. Я побачив, що Хельгі засмучений, а на лиці керла яскриться злоблива посмішка.

Джеральд оглянувся, щоб подивитись на Торгунну. Меч Кетіля ковзнув і різонув Джеральда по лівій руці, той випустив сокиру. Кетіль заревів, готуючись добити його. Тоді Джеральд вихопив пістолета. Спалах, звук, схожий на коротке гавкання. Кетіль упав, конвульсивно випростався й застиг. Йому розірвало нижню щелепу й потилицю.

Залягла тривала мовчанка: було чути лиш завивання вітру та гуркіт хвиль. Потім уперед виступив Яльмар; лице його спотворило горе, але тримався він гідно. Схиливши коліна, він склепив синові очі й цим неначе сказав, що за ним лишається право помсти.

— Це чаклунство. Тебе треба оголосити поза законом.

— Ніякого чаклунства тут нема, — глухо обізвався Джеральд. — Це… це як стріла з лука. Я не мав вибору. Він відмовився битися на кулаках.

Я став між ними й сказав, що це діло повинен вирішити Тінг, але сподіваюсь, що Яльмар погодиться взяти викуп за вбитого сина.

— Але ж я вбив його, рятуючи своє життя, — заперечив Джеральд.

— Все одно, викуп треба платити, якщо тільки родичі Кетіля згодяться його взяти, — пояснив я. — А за таку зброю, гадаю, доведеться платити вдвічі більше. Але це вже вирішить Тінг.

У Яльмара було багато синів, Джеральд же не належав до ворожої йому сім’ї, і тому я був певен, що Яльмар не відмовиться від викупу. Стримано посміхнувшись, він, одначе, спитав, де людина, що нічого не має, візьме стільки срібла.

Ховаючи в собі крижаний спокій, Торгунна виступила вперед і заявила, що ми заплатимо викуп. Я роззявив було рот, але побачив її очі й тільки кивнув головою на ознаку згоди.

— Так, — підтвердив я, — в ім’я збереження миру.

— Отже, ти хочеш взяти участь у цій сварці?

— Ні, — відповів я. — Цей чоловік мені не рідня. Але хіба я не вільний, якщо забажаю зробити йому грошовий подарунок, а він розпорядитися ним, як на те буде його воля?

Яльмар посміхнувся. Горе причаїлося в куточках його очей, але на мене він дивився поглядом давнього друга.

— Ця людина, напевно, не забариться стати твоїм зятем, Оспаче, — висловив він свій здогад. — 3 усього видно, що так воно й буде. Тоді він стане членом твоєї родини. А твоє бажання допомогти йому зараз ставить тебе на його бік.

— І що ж? — стиха спитав Хельгі.

— А те, що хоч я й ціную твою дружбу, але в мене є сини, які не байдуже сприймуть звістку про смерть брата. Вони захочуть помститися Джеральдові Семсону, хай навіть задля честі свого імені, і тоді наші родини перестануть дружити, а за одним убивством станеться друге. Так воно було раніше. — Яльмар зітхнув. — Я сам не хочу сваритися з тобою, Оспаче, але якщо ти станеш на бік убивці, все буде по-іншому.

Я на хвилю замислився, уявив Хельгі на землі з розтрощеним черепом й інших моїх синів, змушених полишити свої домівки й стати до бою через людину, якої вони ніколи в житті не бачили, подумав про те, що надалі, йдучи на берег за плавником, ми повинні будемо завжди надівати кольчуги, а лягаючи спати, боятися, щоб уранці не побачити, як наш будинок оточили озброєні люди.

— Так, — зауважив я, — ти маєш рацію, Яльмаре. Я беру свою пропозицію назад. Це повинні вирішувати з ним ви самі.

І ми потисли один одному руки. Торгунна неголосно скрикнула й кинулась до Джеральда. Він обняв її.

— Що це означає? — стиха запитав він.

— Я більше не можу тримати тебе в нас, — відповів я. — Але ти знайдеш притулок у когось із селян. Яльмар — людина, що поважає закони і не скривдить тебе, аж поки Тінг не вирішить твоєї долі. А це буде не раніше середини літа. Може статись, що до того часу тобі пощастить вибратися з Ісландії.

— Такому неробі, як я? — гірко посміхнувся він у відповідь.

Торгунна вирвалася з його рук і, палаючи гнівом, закричала, що я боягуз, клятвопорушник і все таке інше. Я дав їй вилити душу, а потім поклав руки на плечі й сказав:

— Тільки заради нашого дому. Дім і сім’я священні. Чоловіки вмирають, жінки плачуть, але поки існує рід, наші імена пам’ятатимуть. Хіба ти маєш право заради своєї примхи вимагати смерті десятка людей?

Довго стояла вона мовчки, і яка була її відповідь, я й до сьогодні не знаю. Але гут заговорив Джеральд.

— Так, — промовив він. — Мабуть, ти правий, Оспаче… правий згідно з законами вашої доби. Це не моя доба.