Слiдство веде прокуратор (на украинском языке) - Юрий Ячейкин

Старець втомлено заплющив повiки, перебираючи подумки, що i як мас сказати. Вiн прийшов сюди з сдиною метою - уразити спесивого римлянина i за рiшенням Синедрiону примусити його до страти того вовка, що принадився до храмовоу кошари. Безкарно! Та як вести мову, щоб не накликати гнiву? У кошику смокв може таутися змiя з уу отруйним жалом. Так! З цим нечестивим песиголовцем слiд обрати улесливу мову, в якiй сховасться змiуне жало. Тим-то надiйнiше воно вразить...

- Славний i гiдний усiлякоу почестi прокуратор Пiлат! - пишно розпочав вiн. - Блага вiстина долинула до смиренних рабiв Всевишнього господа нашого Iахвi [iм'я божества прадавнiх сврейських скотарiв; нинi вiн - бог iудаузму]. Схоплено мерзенного грiшника - Iсшуша Назарея, який так глибоко занепав до сатанинськоу безоднi, що зневажив духотворний Дiм господнiй. А ви, римляни, поклали край його безчинствам на шляхах Iудеу. Осанна! Хвала тобi, господи, що навiв ти каральну десницю на запеклого злочинця!

Клавдiю Прокулу почало бавити це одверто демагогiчне лицедiйство.

- Але згадай, Понтiю Пiлате: наш святий Синедрiон завжди вiрнопiддане допомагав iмперськiй владi по силi своуй. Запитаймо себе: хто сприяв прокураторовi Квiрiнiю, коли вiн провадив перепис населення для наведення ладу в оподаткуваннi? Ми - смиреннi раби божi i вiрнi слуги римського цезаря.

"А тепер за цими списками здирасте "на храм" десятину з прибуткiв", саркастично додав подумки Понтiй Пiлат.

- Або тебе, прокураторе, осяяла щаслива думка - спорудити акведук з мiсцевостi Ал-Аррув до ррусалима, який завжди страждав вiд нестачi питноу води. Хто ж допомiг тобi некорисливими й слухняними будiвничими? Ми смиреннi раби божi i вiрнi слуги цезаря.

З патоки слiв висунулося жало. Аннан нагадав Пiлатовi, як вiн було наклав руку на храмову казну, щоб мати кошти на будiвлю складноу споруди. Однак проконсул Сiрiу Вiтеллiй за наказом з Риму звелiв повернути святенникам храмовi кошти. Натомiсть вiдiрвали вiд рала ратаув i ремiсникiв вiд майстерень, якi безкоштовно мусили вiдбути будiвельну повиннiсть. Виникли заворушення i довелося карати. Ненависть до Риму зросла. Чи мiг це передбачити короткозорий в полiтицi Вiтеллiй? А тепер цей святенник хизусться свосю провокацiйною "допомогою". Та зараз на це зухвальство нема чим вiдповiсти...

- I тепер Синедрiон ухвалив усiляко допомагати тобi у справi затриманого Iсшуша Назарея. Одак, за звичасм, в останнiй день пасхи, яка наближасться, ти мусиш виявити милосердя влади, вiдпустивши на волю найбiльшого злочинця. Ми посприясмо тобi у цьому! Ми, левiти, а за нашим словом й тисячi прочан смиренно проситимемо тебе вiдпустити з-пiд варти Iсшуша...

- Iсшуша? - не стримав свого подиву Понтiй Пiлат.

Аннан насолоджувався якусь мить його подивом, а тодi з ефектною глумливiстю довершив:

- Так, Iсшуша Вар-Авву, нiчного рiзуна iз секти "кинджальникiв", якi ще безсоромно називають себе "синами царя небесного". Цього ВарАвву разом з двома його поплiчниками ув'язнено в узилищi Преторiу [у в'язницi суду]. Чи може бути бiльшим милосердя влади, коли вона звiльнить нiчного душогуба, на кинджалi якого кров безневинно убiснних?

- А як бути з Назаресм? - стримано запитав прокуратор.

- Цього - розiп'яти, - сказав Аннан. - За вашим римським звичасм, - i, нiби мiж iншим, докинув: - Принцепс Тiберiй не любить, коли провiнцiйна влада роздмухус заворушення, а не гасить ух у зародку.

- Заворушення? - суворо запитав Пiлат. - Пояснiть, про яке заворушення йдеться.

- Про те бунтiвне свавiлля, яке породжус Назарей. Це дуже небезпечний i лукавий антидержавний злочинець. Наш храм вчить вiруючих: усяка влада вiд бога. Ганьбити вчення храму - пiдважувати владу цезаря. Цей злочин за едиктами сенату карасться смертю. Тому й радiс Синедрiон у свосму вiрнопiдданому екстазi, що бунтiвника i пiдбурювача Назарея уже схоплено! I свiдок добрий с - Iуда iз Карiота.

Безсила лють огорнула Понтiя Пiлата. Вiн почував себе ошуканим. Вiн ганив себе за те, що в писi своуй виявився не пiдготованим до цiсу сутички. Спритно обiйшли його святенники! Погрожують заворушенням серед прочан, якi сунуть на пасхальнi свята звiдусiль десятками тисяч. А у нього пiд рукою - лише двi когорти.

Жалюгiдна жменька перед натовпами екзальтованих фанатiв. Коли що просто закидають камiнням...

Аннан мружився на нього, мов кiт на сметану.

Але Понтiй Пiлат ще мав чим дошкулити цинiчним святенникам з храму божого!

- До мене дiйшли чутки, - суворо мовив вiн, - що у храмi зневажено особу цезаря. Ви нехтусте монетами з зображеннями принцепса. Образа особи цезаря карасться смертю!

Обличчя Аннана розквiтло осяйною усмiшкою. Вишкiрились чорнi корiнцi зубiв.

- Але ж ми робимо це, - з образливою поступливiстю мовив вiн, - з ласкавого дозволу самого принцепса Тiберiя.

- Де цей дозвiл, у кого?

- У тебе, прокураторе, - скалився чорними корiнцями Аннан. - Адже свого часу ти одержав наказ не дратувати вiруючих... А-в нашому храмi нема зримих зображень навiть самого Всевишнього.

Це був нищiвний i болючий удар. Головне - прокуратор сам себе пiд нього пiдставив. Понтiй Пiлат вмить зрозумiв, на що натякас чорноротий Аннан. Вiн згадав, як його вiйськовi загони увiйшли до ррусалима з зображеннями принцепса на бойових держаках з римськими орлами. Вiн наказав тодi вивiсити щити з зображеннями цезаря на стiни палацу Iрода Великого. Святенники зчинили неймовiрний галас. I от з Риму надiйшов наказ "не дратувати" вiруючих. Принцепс Тiберiй не полюбляс морочитись заворушеннями в провiнцiях...

У розмовi з Аннаном Понтiй Пiлат зазнав повноу поразки.

Коли святенник пiшов, Клавдiя Прокула стурбовано запитала:

- Невже ти уб'сш Назарея на догоду отруйним грибам з храму?

- Я уже сказав, що безвинних не караю, - твердо вiдказав Пiлат. - Ти знасш: двiчi я обiцянок не даю. Я ух виконую.

Того ж дня прокуратор Пiлат вiдрядив до проконсула Вiтеллiя термiнового гiнця - самого Луцiя Галла:

- Якомога швидше повертайся з вiйськом!

Пiсля того вiн покликав до себе Веселого Германа, розмову з яким почав дивним запитанням:

- Чим пояснюсться чудо воскресiння з мертвих Лазаря?

7. САМОГУБЦЯ З ЛОПАТОЮ

Ще зорiло, коли Веселий Герман разом з гостродзьобом Iудою верхи на добрих конях проминули Схiднi врата ррусалима, ух супроводжували трос легiонерiв. Заспана сторожа здивовано дивилася ум услiд.

Шлях був не дуже далекий, та часу забрав. До селища Вiфанiу невеличкий загiн прибув, коли сонце пiдбилося уже височенько. Iуда вказав обiйстя недавнього мерця Лазаря. Через низенький мазаний тин видно було, як господар над чимось порасться на подвiр'у. Це був кремезний чолов'яга з грубими рисами обличчя i жилавими руками, де грали м'язи. Тугi i загрубiлi, а не еластичнi, як у воякiв...

- Вiн? - запитав Веселий Герман.

- Та вiн, - неохоче озвався Iуда. Не подобалася йому ця поуздочка, в яку його залучили мало не силомiць.

- Здоров був, покiйничку! - гукнув Герман, зiскакуючи з коня. - Злазь i ти! - наказав Iудi.

Лазар здригнувся i рвучко повернувся до прибулих. Побачив римських воякiв i укляк. Потiм очi його з тривогою втупилися в Iуду.

- Що, впiзнав? - глузливо зареготав Веселий Герман, вiддаючи повiд коня одному з легiонерiв. - Ну-мо, Iудо, ходiмо до живого трупа...

Вiн штовхнув Iуду до хвiртки. За ним увiйшов на обiйстя i сам. Пошукав очима i безцеремонне всiвся на колоду.

- Що, Лазаре, не чекав гостей?

- Вам чого? - нарештi подав голос Лазар.

- Та нiчого особливого - службовi клопоти, - люб'язно пояснив пошукувач прокуратури. - Ти, певно, чув, що на твого приятеля Iсуса Назарея порушено карну справу за безчинства в храмi Iахвi. Потрiбнi, Лазаре, твоу свiдчення. Ваш святий Синедрiон вже заочно засудив Назарея до страти. Тепер клопочеться перед прокуратором про затвердження вироку. Чув ти про це чи нi?

- Та чув - поголос iде, - похмуро вiдповiв Лазар. - Але всяку провину треба ще довести. Кажуть, прокуратор Пiлат вимагас вiд Кайафи неспростовних доказiв. А в того мерзот... тобто, добродiя, хотiв я сказати, нiяких доказiв нема...

- Будуть! - запевнив Веселий Герман. - За цим я й прибув до тебе. На судi все з'ясусться. Аби свiдчення були! Головний свiдок уже с - це твiй дружок Iуда... Ти чого вовком позирасш?

- Як умiю, так i позираю...

- Ну, позирай - дозволяю, але слухай мене... Iуда твердо пообiцяв привселюдно засвiдчити, що ваш Iсус казав, нiби вiн - посланець вiд самого царя небесного, буцiм вiн - син божий...

- Та який там син божий! - скипiв Лазар. - Чого ви мене морочите? Хiба я не знаю, чий вiн син? А й справдi не знаю: чи тесляра Иосифа, чи вашого вояка Пантери...

- Пантери? Знаю такого! Вiн у нас зараз наглядач у в'язницi Преторiу. Невже вiн батько Iсуса?

- Хтозна, рiзне кажуть... Але вiдомо: Пантера упадав за Марiсю. А та пiшла пiд вiнець вагiтною. Iосиф до цього непричетний, бо його заледве умовили. Та й не умовили, а батько Марiу грошi дав. За грошву i я б в женихи подався, хоч би там з десяток Пантер потрудилося... А ви кажете син божий!..

- Та не я кажу. Це твiй дружок Iуда каже! Пiд присягою.