Народные русские сказки А. Н. Афанасьева в трех томах. Том 3 - Александр Афанасьев

Пішов мужик додому, ввійшов у хату, кинув на піл батіг і шапку, став да й дивиться на жінку. «Ну що, — питає його жінка, — продав вола?» — «Якого вола?» — «Да бурого, що в Москву повів». — «Ге, вола! Був віл, да зкозлятивсь[428]!»

№470 [429]

Не про́дав мужик вола в губерніï і веде додому, закинув йому ланцюг[430] на роги; а москалі відрізали ланцюг да прив’язали свого брата москаля, а вола повели знов на ярманок у губернію. Ото прив’язаний москаль як смикне[431] за ланцюг, мужик і оглянувся і баче, що замісць[432] вола прив’язана служба[433]. «Що се таке?» — кає сам собі. А москаль кає йому: «Пусти меня, мужичок! За што ты меня привязал, ведь я тебе ничаво не сделал». Мужик спугався да і ланцюг упустив, а москаль тим часом взяв да утік[434]. Вернувся знову мужик в губернію і баче, що його вола москалі вже продають на ярманці, а знакомий чоловік з ïх же села торгує того вола; ото він підійшов до нього да й кає: «Эй, брате, не купуй сього вола! Се не віл, а манія: от тепер він зовсім як віл, а виведеш за губернію, то й стане служба!»

№471 [435]

Приïхав Грицько у Москву і став біля дзвониці[436] Великого Івана да галкі й щита, а на ту біду йде москаль да й пита Грицька: «Што ты, хахол, делаешь?» — «Галки́ щитаю, господа служба!» — «Как, што? Га́лки считаешь?» — «Еге!» — «Как же ты смеешь казенные галки считать, а?» — «Хіба ж вони справді казьонні?» — «А ты, безмозглой, и энтаво не знал! Пойдем в полицию». — «Да за що, господа служба, в поліцію?» — «Как за што? За галки». — «Да помилуйте!» — «Што тут с тобою толковать, пойдем, говорят; а не то за шиворот потащу!» — «Да помилуйте-бо! Може, вам грошей треба?» — «А сколько ты галок насчитал?» — «Да усього тільки два десятка». — «По гривне за штуку!» — «Да звольте ж, тільки помилуйте!» Поліз у кишеню[437] Грицько, достав мідяків пригош[438], відщитав москалеві два рублі, да мерщій[439] від нього, прибіг до своïх да й сміється. «Чого се ти смієшся?» — питаються його хлопці. «Ких, ких, ких! Оце обдурив москаля; кажуть, що москаля не обдуриш; я нащитав гало́к може сотні з дві, а сказав йому тільки двадцять!»

№472 [440]

Біжить мужик, а навстріч йому іде москаль; мужик і пита у москаля: «Москалю, москалю! Чи не находив ти торбинки[441], а в торбинці виторопок[442] да дві паляниці?» — «Што?» — «Чи не находив ти торбинки, а в торбинці виторопок да дві паляниці?» — «Нет, я нашел мешок, а в мешке заяц да две ляпешки». — «Ні, — кає мужик, — се не моє».

№473 [443]

Москаль побачив, що у мужика на горищі[444] вісе сало, да тихесенько й поліз, щоб то, бач, його зняти. Зняв сало, да вмісці з салом як загуркотить[445], бо стеля[446] була у хаті уже трухлява[447]. Ото він і впав у хату, а у хаті чоловік з жінкою да з дітками вечеряли[448]. Шо тут робити москалеві? Він зараз скочив на ноги да і пита у мужика: «А што, брат, не были ль здеся наши колядники[449]?» — «Ні, не було́». — «А коли не были, так прощай!» І з сим словом москаль вибіг з хати. «Оце лихо! — кає жінка чоловікові[450], — мені здається, що у москаля було наше сало?» — «І то бач, — кає мужик, — а полізь лишень на горище да погляди». Полізла жінка, побачила, що нема сала, да й кає: «Нема, чоловіче!» — «Оле! Ну вже ж хоч москаль і вкрав сало, зато ж і сам страху набрався!»

№474 [451]

Йшов мужик з поля; підходе до своєі хати, зирк в вікно, а у хаті москаль цілує його жінку. Мужик мерщій у хату, а москаль примітив мужика да мерщій на покуття, вкрився — нібито спить. Мужик шасть у хату і баче, що москаль спить, а жінка порається біля пічки[452]. «Хіба ж то я нічо́го й не бачив!» — кає мужик. «А що ти там бачив?» — пита його жінка. «Як, що, бісова дочка!» — «За що ти лаєшся, вражий сину?» — «Як за що! Хиба ж я не бачив, як тебе москаль цілував». — «Коли?» — «Як коли́! Господа служба! Господа служба! — кає мужик москалеві. — Бач, нібито й спить! Оце лихо, в очі обдурюють!» — «Што за шум!» — кає москаль, придиряючи очі, — бач, хоче показати, що спав. «Як що за шум! А на що ви мою жінку цілували?» — «Када?» — «Як коли! Да зараз». — «Што ты, ошалел, што ли? Я к начальству пойду, пожалюсь, што ты мне покою не даешь; на ученье был, устал...» — «Да таки і підіть, господа служба! — кає жінка. — Пожалуйтесь на його. Се йому від п’янства так вздрілося»[453]. — «Оце лихо! — кає мужик. — Далебі[454] що сам бачив». — «Да што ты, одурел, што ли?» Мужик здвигнув плечима і дума: «А може мені й показалося». — «Как же ты видел?» — пита його москаль. «Да у вікно», — кає мужик. «А постой, я пойду погляжу».

Пішов москаль да і глядить у те саме вікно, у которе глядів і мужик, да і каже: «Вот и ты цалуешь!» — «Да ні, господа служба! Далебі-то що ні». — кає мужик, дивуючись. «Нет, брат, цалуешь!» — «Оце оказія! — кає мужик. — А ідіть ви, служба, у хату, а я ще піду подивлюсь». Москаль ввійшов у хату да знов став жінку цілувати, а мужик дивиться у вікно да кає: «Цілуєте, господа служба, далебі що цілуєте!» — «Вот я тебе говорю, што это окно так показывает!» — «А і справди, се вікно непевне[455], мороче воно нас з вами! — кає мужик, вхо́дючи у хату. — Треба забити його, господа служба! Бачите, що воно зачаровано».

№475 [456]

Прийшов москаль на квартеру да й кає хазяйці. «Хазявка! Нету ли чаво поесть?» — «Є», — кає хазяйка. «Ну так давай!» Ото й постановила Хівря перед москалем повнісіньку макитру вареників — дума собі, що москаль повноï не з’ïсть. Почав москаль пораться біля вареників, упорався так, що тільки на донечку трошки[457] зосталось. Баче москаль, що вже трохи вареників в макитрі, да й пита Хіврю: «Хазявка! А как называется евта еда?» Хівря дуже розсердилась на москаля за вареники да з серцем йому й кає: «Жри мовчки[458]!» — «А славные жримочки! — кає москаль. — Нельзя ли еще подложить евтих жримочков?»

№476 [459]

Приïхав з киïвськоï бурси син зажиточного мужика Петра Дренчика, хлоп’я мале, да що то розумне да прерозумне, таке що забуло — як з нами і говорють і як зоветься плуг, або потилиця, усе по письменському раздобарює: потилиця, кає, не потилиця, а затилок. Ото ходе він за батьком по двору і баче, що лежать граблі, він і пита батька: «Тату, як воно зоветься?» Да й наступив на зубці. Ще батько і не відвітив йому, як граблі вченого панича вчистили по мармизі так, що іскри з очий посипались. «Ай, бісові граблі!» — заскиглив[460] панич, а батько й каже: «Так тобі й треба, сину! Вчись, да розуму не провчи[461]; скоро ти забудеш, як і мене звати».

№477 [462]

ïхав Омелько з губерніï додому, а школяр тож біг додому. Баче школяр, що на дорозі велика калюжа[463], да й почав прохати Омелька, щоб він його перевіз, а Омелько й кає: «Ти, братику, вчений, перейдеш, як захочеш». — «Е, коли ж так, — кає бурсак, — то я ж тобі зроблю штуку». Тільки що Омелько в’ïхав в калюжу, а бурсак вбіг за ним, да й сів верхи на коня, да й відрізав гужи у хомуті і переïхав через калюжу; а Омелько зоставсь у калюжі. Що тут робити Омелькові? Треба злазити з воза да ловити коня, що бурсак, переïхавши, бросив на тім боці[464], а сам узяв да й утік. Приймав Омелько коня, запріг, як пришлось, у самій калюжі і приïхав додому. Входе у хату і баче, що бурсак сидить на покутті в його хаті. Омелько і рот раззявив да й пита жінку: «Що се? Як се?» — «Да ночувати попросився», — кає жінка. «Гу! — кає Омелько. — Добре, спасибі, жінко, що пустила! От тепер же ж то я з тобою, бісове дитя, розтурбуюсь[465]». Що тут робити бурсакові? Утік би, да Омелько і хату защепнув і сам став біля дверей. Ото і кає Омелько бурсакові: «А ходи лишень сюда, вчений паничу!» Бурсак підійшов. «А що се таке?» — пита Омелько і показує на огонь. «А що ж, дядюшка, — кає бурсак, — як не огонь?» — «Ні, брешеш», — кає Омелько да як згарбав школяра за чуприну, да круте, круте, да приговорює: «Брешеш, се не огонь, а чистота!» Аж моторошно[466] стало бурсакові, да нічого робити. А далі велів Омелько жінці принести кухлик[467] воды да знов пита у бурсака: «Що воно є?» — «Вода», — кає бурсак. «Ні, брешеш, — кає Омелько, — се не вода, а благодать!» — да знов згарбав бурсака за чуприну і ну крутити, аж сльози як горох сиплються із очий у бурсака, а Омелько його круте за чуприну да приговорює: «Се не вода, а благодать!» — «Ну, а се що?» — пита знов Омелько у бурсака і показує на стелю. «Стеля, дядюшка!» — кає бурсак. «А, бач, ти вчений, да не знаєш, що се висота!» — да знов почав за чуба крутити; крутив, крутив, аж іскри посипались із очий у бурсака; сердега бурсак аж упав! Тоді Омелько сказав: годі[468]!