Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

– Трудо! Трудонько! Дитинко!

Ах, тiло корчиться, вигинається.

Старий граф розгублено, з болем, з розхристаною нiжнiстю, з випущеною на волю любов'ю, з тремтячими, старими, одвис-лими вiд одчаю губами гладить скорченi руки, безпорадно тупчиться, нагнувшись над лiжком, шепоче старi, не забутi, але глибоко-глибоко захованi слова, вiд яких вiє дитячими, атласово теплими нiжками.

– Тудi!.. Крихiтко єдина.. Тудi!.. Ну, що ж це? Тудi Не треба…

Старi, тремтячi, як дерев'янi габлi, руки безпорадно обнiмають скорчене, молоде, пашуче вогнем, стонуче тiло, захищають усiєю кров'ю своєю вiд незримого ворога, торкаються то тут, то там нiжної гарячої шкiри, гладять, голублять.

– Тудi! Тудi, нiжна моя! Тудi!

I потроху закинута назад голiвка вирiвнюється, дуга горла опадає, руки слабнуть, груди дихають важко, трудно, але рiвнiше Старий граф iз нiжною судоргою обхоплює габлями розпатлану голiвку й жадно, злодiйкувато, ненаситно цiлує гарячi, випуклi повiки очей, щоки, пукате, вперте, розумне чоло, хлопчачi, зашерхлi гарячою шкуринкою уста. Вiн хапається, тремтить, мучить затиснену в долонi голiвку й стогне вiд щастя й муки.

– Тудi моя! Тудi, єдина дiвчинко! О Тудi!

Вiн хапає в руки смугляву знесилену ручку i зверхнiм боком притуляє її до свого незвично розгаряченого, огрiтого рiдким вогнем, одвислого, з колючими суворими кущиками брiв лиця. Ручка безвольно, байдуже гнеться й пашить вогнем.

У дверi стукають.Старий граф поспiшно й обережно кладе руку на простирадло. Потiм насуплює сивi стрiхи на очi, помалу встає й пiдходить до дверей. Одчинивши, мовчки впускає графиню. Тривожно шукаючi очi матерi швидко обмацують суворе, жорстоке лице з обвислими внизу, як вим'я корови, щоками й бачить: воно щось ховає в собi, щось задоволене i, значить, вороже до неї й до тої iстоти, що там, на лiжку.

Не кажучи нi слова, граф важко виходить iз кiмнати на терасу. Вiкна розчиненi. Пальми, нiколи не кудовченi бурями й дощами, жадно дихають вогкою свiжiстю бурi. У вiкна здивовано вгорi клiпають дитячi очi зiр. Iз саду вiє духом дитинства, нiжними атласистими нiжками, любими вечорами, коли не займана бiлiсть крихiтного лiжечка робить жичтя зворушливо важним.

Далеко-далеко оксамитним, добродушним, незлобним буркотiнням обзивається грiм.

З доктором Рудольфом дiється щось цiлком непевне. Вiн уже з тиждень нiчого не їсть, анi рiсочки, нi вранцi, нi вдень, нi увечерi. Все, що приносить йому Кетi, вiн систематично вiдсилає назад, навiть не подивившись на страви. Тiльки весело, радiсно смiється з дивування й страху доброї дiвчини, любовно обнiмає за плечi й говорить їй чуднi слова, вiд яких Кетi стає моторошно. А очi доктора Рудольфа блищать, як мокрi шибки на вiкнах, волосся покручене буйно-веселими вихорами, на тоненьких волосинках уст невтримно трiпотить сонячною, переливчастою росою посмiшка.

А садiвник Йоганн, старенький дiдусь, що зустрiчає разом iз квiтками сонце, розповiдає, як доктор Рудольф рано-ранесенько виходить у сад, як цiлує траву, листя, як раптом простягає обидвi руки до неба, до сонця, весь витягнеться, неначе збираючись летiти, i тихенько про себе смiється. I так стає чудно, i так жаль од того смiху, що дiдусь Йоганн одвертається, щоб не дивитись. Доктор Рудольф, для чогось нарвав ши оберемок трави, весело вертається з ним до лабораторiї, наспiвуючи й шкандибаючи.

Панi Штор, мовчазна й поважна, тiсно затиснувши свої волосинки уст, щодня ходить до сина. Вона не докучає йому, нi про що не питає, не припрохує їсти, от собi зайшла мимохiдь до Рудi на хвилинку. Очi, великi, поважнi, чистi й мовчазнi, допитливо збоку вдивляються в сина, бояться, не розумiють, вишукують.

А Рудi смiється, любовно обнiмає й мамуню за плечi, радiсно цiлує й нiтрошки не нагадує хорого. лице свiже, свiжiше, нiж уперед, очi яснi, чистi, одвертi, тiльки бризкають, вихлюпують переповненою, затримуваною, лукавою радiстю. Трудно йому стримувати, от-от переллється через край i розкриється вся тайна. Але нi, мовчить Рудi, регоче, обнiмає, пустує, фальшиво висвистує губами легковажнi мелодiї, з пiдскоком шкандибає, кудовчить волосся й уперто, щасливо мовчить.

Нiщо його не зачiпає, не тривожить, нiщо не може пригасити дивне палахкотiння цiєї радостi.

На столi в нього купа газет. I газети, i радiо, i екран – усi криком кричать про грiзнi, величезнi подiї, що назрiвають у надрах людськостi. Блискавки великих бур синiми загравами прорiзують густу, пересичену атмосферу земної планети. Пiв-землi на пiвземлi Схiд на Захiд, розколоте людство наставило груди на груди. В повiтрi за хвилину пролiтає круг землi тисячi радiокрикiв, зойкiв, наказiв, алярмiв. Тисячi велетенських лабораторiй гарячкове, наввипередки виробляють газ "маюн", страшну новiтню зброю, яка може за кiлька хвилин покласти смертним потоком тисячi живих iстот. Величезнi повiтрянi флоти озброєнi "маюном", готовi щохвилини хмарами майнути в небо, сповнити його мертвячою трутою й разом iз ворогом попадати на землю мертвими купами. Мiтла смертi занесена над людством.

А доктор Рудольф сяє голими одвертими очима, подiбними до мокрих шибок на вiкнах, i смiється собi трiпотливими куточками уст.

Союз Схiдних Азiатсько-Африканських Держав одкинув постанови Паризького Конгресу. Одкинув iз таким брутальним викликом, який не допускає без пониження гiдностi захiдних держав нових переговорiв. Азiя, Африка й Австралiя нахабно заявили претензiю на гегемонiю над землею. Європа й Америка цей пантеон вищої людської цивiлiзацiї, повиннi пiдпасти пiд залежнiсть од одсталої, напiвварварської частини земної кулi. Людство стоїть перед загрозою одкиду на цiлi столiття назад. Жовто-чорна раса простягає свою дикунську руку до горла бiлої раси. Старий великий. Захiд повинен iще раз стати на оборону людськостi, скувати злочинну жовто-чорну руку в кайдани iстини, права й культури. Захiд повинен покласти край розбратовi серед людства i встромити на вiки вiчнi в груди землi прапор єдностi й вiчного миру. Перемога Сходу е перемога смертi.

А доктор Рудольф безжурно перегортає кричущi аркушi газет i фальшиво видмухує крiзь верхню губу грайливий мотив маленької бiскаї.

Захiд хвилюється, колотиться в серединi себе. Людськi хвилi набiгають одна на одну, з ревом i люттю стикаються, пiняться, знову розбiгаються. Робiтничi маси порозколювалися ва ворожi табори. Мiльйоновi демонстрацiї за вiйну, проти вiйни, конгреси, конференцiї, манiфести, вiдозви, бiйки. Державнi апарати в скаженiй напрузi тримають рамцi велетенських механiзмiв, де страшним темпом гуркочуть розiгнанi сили їхнi. Одного дня не видержать – i на друзки, на черепки, на порох розлетиться культурний свiт, загинувши пiд руїнами й залившися власною кров'ю.

А доктор Рудольф весело-радiсно чучверить i загрiбає пiдпалене каштанове волосся розчепiреними пальцями й мокро сяє внутрiшнiм лукавим захватом очей.

I тiльки раз перестає посмiхатись i сяяти. Болюче зморщивши брови, вiн мовчки читає нову сенсацiю.

Iнаракiсти висадили в повiтря лондонську бiржу. Загинуло тисячi мирних людей. Вибух був такої страшної сили, що на кiлька кiлометрiв навкруги повисипалися з вiкон шибки. У вiкно одного помешкання (пiвкiлометра вiд мiсця вибуху) влетiла в кiмнату вiдiрвана голова жiнки, вбивши дiвчинку.

Доктор Рудольф схоплюється й швидко ходить по хатi, обхопивши голову обома руками i з стражданням прицмокуючи язиком:

– Тьа! Тьа!.

Але радiсть помалу проступає знову, розгладжує покривленi уста, наморщене болючими горбиками чоло, знову вогко промiниться з очей. I доктор Рудольф знову ходить по саду, оiлядаючи небо, хмари, аероплани, дерева, будинки хазяйським, задоволеним, радiсним поглядом, то лежить десь на травi, примруживши до сонця очi й завмерши в тонкiй, волосянiй посмiшцi.

Часом тут находить його Труда. Вона ходить непевно, помалу, без колишньої недбалостi. Вона схудла, на щоках западини, темнiють пiд очима рудi круги, а в очах до такої мiри виразно нема колишньої iронiї до всього, що поряднi люди шанують, що хочеться її нiжно нiжно пожалiти.

Ллє доктор Рудольф не жалiє. Тiльки любовно, так само, як хмари, аероплани й дерева, обводить очима змарнiле смугляве личко з синьою родинкою коло вуха й з тихим смiхом одмов-чується на запитання Труди – чи правда, що вiн дав зарiк постити сорок день i сорок ночей. На думку Труди, всякi подiбнi примiтивнi способи самогубства не рацiональнi. Коли вiн гадає так знищити себе, то вона йому радить не затягати часу й вибрати доцiльнiший спосiб.

I Труда злегка червонiє. Але доктор Рудi смiється, дякує за пораду й весело шкандибає собi додому.

Iнодi вiн зустрiчає й принцесу Елiзу. Вона тепер чогось часто гуляє по саду, заходячи iнодi навiть до оранжереї. Але тепер доктор Рудольф не щулиться, не стискується винуватим соромом, а ясно, радiсно, одверто дивиться на матово-бiле, погордливо-величне, обрамлене червоними крилами лице й любовно, радiсно посмiхається так само, як до Иоганна, матерi, Труди. Вiн поштиво, низько вклоняється принцесi, але не хапається пробiгти повз неї.