Роман про людське призначення - Емма Андієвська

«Якщо ви не читали Солженіцина, то звідки ви знаєте, що він брехун. Ви ще не добігли влади, а вже, й не передихнувши, засуджуєте людину на смерть, не вислухавши її», – спробував докинути Федір, але дівуля, блиснувши верхніми яснами, верескнула, що плюне йому межи очі, якщо він негайно не розматеріялізується в повітрі, бо хто проти комунізму, той проти всього людства, і його треба знищувати, як мерзенну попелицю.

«І во віки віків амінь!» – уже подумки докинув Федір, ухиляючися перед скринькою з проклямаціями, що її пожбурила в нього розпашіла дівуля, ладна проливати ріки чужої крови (до своєї власної, як Федір уже не раз пересвідчувався, усі геркулеси на словах виявляли надмірну чутливість, бож безкарно товктися в чужій душі значно легше, ніж зносити мікроскопічну подряпину на своїй).

Скільки в людині енергії, і чому на кожному щаблі свідомости ця безлика енерґія, яка могла б так само бути й добром, від найменшого подуву заряджується чавуннозубим злом, руйнуючи все навколо себе і себе саму, спалахнуло в Федорі, коли він уже з віддалі глянув, як дівуля разом з мовчазним білявим хлопцем, дуже подібним до неї (зрештою, як тепер Федір роздивився, інші п’ятеро теж виглядали близнюками, ніби спільне фанатичне переконання єдиним ляпасом увібгало їх назад у вид, вимаґлювавши виборені від амеби до людини індивідуальні риси) визбирували в чотири руки розкидане майно (решта, – переважно довготелесі, з задовгими руками члени групи, – не сіпалася допомагати, зайнята податливішими перехожими й гучномовцями), посилаючи в той бік, де щез Федір, від ненависти фіялковий погляд, аж йому стало її шкода, не розумом (розум зневажливо ствердив: і чого воно так юшиться? Чи я його скривдив, забрав йому місце під сонцем?), а серцем.

Власне, саме тоді під лазерним поглядом дівулі у Федоровій аорті (він міг би пальцем намацати, де саме) тоненькою цівочкою, часами лише то міцнішаючи, то слабнучи, вперше попливло передчуття, яке його вже не залишало: всі ці події: ця розмова глухонімих, ці очі, ладні безжально нищити все, що не давалося убгати себе в шабатурку їхнього мікроскопічного, по-сектярському нетерпимого уявлення про світ – це його життя, за яке, хоч би й що там інше просторікували розумахи, колись і йому, як і кожному, доведеться звітувати перед Всевишнім, бож хіба ця майже на голову вища за нього дівуля з заячою губою не була якоюсь часткою і він сам? Кусник людства, окрайчик іскри Божої? Розум її зневажив, змолов на порох осудом: гістерична креатура, загонисте дурепище, яку біологічні і духовні сили, виділені їй природою й провидінням на хлопця, на численне продовження роду (щороку по дитині, одразу втихомирилася 6) і на особисте (і хто зна, чи не є це – єдине й найістотніше?), дароване кожному, не знане самому чоловікові, вище призначення, наслідком випадкових обставин, яких могло й не бути (здебільшого через того самого хлопця чи за браком його, – на які лише вихиляси не штовхає людину не за призначенням скерована енерґія), прилютували її, обікравши її волю й призначення, до людиноненависницької догми (а яка догма не людиноненависницька? адже жодна догма не терпить побіч себе іншого погляду? Чи то просто властивість людини: до всіх її дій непомітно підключається фанатизм, що постійно паразитує на межі людської свідомости, і тому під кожним гаслом, навіть в ім’я любови до ближнього – і саме тут – найчастіше – чатують ріки крови? – а людину, ледве вона титанічним зусиллям духа й волі звільниться з одних лещат, куди ж сама себе й уманеврувала, як її вже дідько штовхає нап’ялити на мозок якусь іншу, ще страшнішу пекельну затискувачку, що на століття випалює все живе?).

Розум унедійснив дівулю з заячою губою, а серце пошкодувало: людина ж. Роз’юшена, небезпечна в своїй нищівній нетерпимості, яка ще стільки на своєму шляху нашкодить іншим (хіба кожного разу, як людина вважає себе управненою вирішувати долю іншої людини, вона одразу ж не нагромаджує навколо себе бастіони з трупів?), алеж людина. І ця людина у великій біді. Людина, що ненавидить іншу за будь-яку істотну чи неістотну інакшість, завжди в біді, і її треба від неї ж самої рятувати, тільки як? Як рятувати того, крізь кого, одним помахом унедійснюючи віки, лунає інквізиторський голос, що санкціонує (о цей піднятий угору повчальний палець непомильности!) автодафе в ім’я того Лагідного, який сказав: «ударять у праву щоку, підстав ліву?» Як промовляти до того, хто влялечкувався у фортецю із «ми єдині праведні, сіль землі, ліпші?» Як тут допомогти? Адже хочби й що він, Федір, говорив, вона ж не слухатиме. Він для неї з іншої плянети, марсіянин, – ще гірше – щось, що треба нищити, з ким не розмовляють, як не розмовляють з поросям, котре лагодять зарізати на печеню. Інший вимір. Хіба всі жорстокості не з того, що людина людину розсаджує по інших площинах? Тих, хто в іншому вимірі, легше нищити, не затьмарюючи сумління: не наш, отже не людина; хто побиватиметься за смаженим коропом на тарелі? Тож як йому промовити до дівулі, коли він для неї навіть не смажений, а гнилий короп? Та що для неї, коли, здавалося б, до такого проглядного Перекотигори, він, Федір, не завжди міг промовити до душі, бо навіть коли йому теплішало в грудях, що він із Перекотигорою дійшов згоди в якомусь питанні, раптова, зовсім незначна дрібниця розпанахувала між ними прірву, унаочнюючи, що Федір, який роками приятелював з Перекотигорою, його зовсім не знає й не розуміє в найпростіших речах, наче Провидіння затялося йому зайвий раз нагадати, що людині ніколи не дано знати іншої, і саме тому таке пекло й діється на землі?

А втім Федір ніколи не поспішав з висновками, даючи часові впорядкувати надто гострі й з унутрішнім приском явища, так само, як він ніколи не надавав би найменшого значення розповіді Петра Бешихи про Перекотигорині свідчення в поліції з приводу того, що на Бешиху навалилися на сходах двоє вилицюватих з моржовими очима молодиків, яким лише Іван Козодуб та обидва Грінченкові близнюки, що саме вийшли були від Перекотигори, перешкодили затовкти на смерть Бешиху, якби самому Федорові вже з іншої нагоди, однак теж у поліції, куди вони разом ходили свідчити про самогубство Ігоря Кам’янецького, – на власні вуха не довелося почути, як Перекотигора возить у решеті поліцаїв, хоча Федір ще довго розмірковував, чи не причулося йому все те через надмірну схвильованість смертю Ігоря, якого він напередодні мав відвідати й не відвідав через хвилеве заціпеніння душі, яке його інколи опадало без видимої причини (може, якби відвідав, нічого не сталося б, й Ігор залишився б живий? Інколи вистачає й мачини, аби втримати людину від пастки, звідки нема вороття), бож тоді поліцаї ані не здивувалися (і це тоді, коли Федорові очі лізли на лоб), ані не поцікавилися, що ж бодай згрубша має на думці Перекотигора, виголошуючи подібні свідчення, які згодом у Федоровій пам’яті (попри вибачливі поправки на своєрідний Перекотигорин гумор, яким він не раз завдавав Федорові клопотів, бо Федір ніколи не знав, і йому здавалося, що того й сам Перекотигора не знає, коли той жартує, а коли говорить поважно) не трималися купи, а головне, взагалі не виглядали на щось бодай трохи подібне до свідчень про Ігоря, хоча тоді в поліції від дещо зарізкого, ніж звичайно, Перекотигориного голосу, – а зовсім не тому, що Федір, промацуючи зачудованим поглядом зосереджених, аж сонних поліцаїв, раптом помітив (серце зупинилося, і кров стала відкручуватися назад, даючи місце просвітам, подібним до ясновиддя), як в Ілька Івченка (що теж, як і вони, прийшов свідчити про Кам’янецького) фосфоризують очі, – час розтулився йому в легенях, як море розступилося перед біблійним народом, і в Федоровім мозку (який не слухав ні досить голосистої розмови затриманих з дрібною крадіжкою нечесаних молодиків за скляними матовими дверима, – молодиків він бачив на повен зріст, – і чомусь усі вони півколом стояли перед обвислим плечем поліцая, котре височіло над тулубом, замінивши плечі й голову, – щоразу, як сомнамбулічна секретарка на випростаних руках замість срібної таці з відрубаною головою, – той самий плавальний рух, – носила туди грубі акти, – ні приймача за диктовою з чотирма віконцями перегородкою, за якою нудилися друкарки, – приймача, який щось повчальне, можливо, й справді в рамках шкільної програми, розповідав про екзотичні країни, не надлузуючи Федорової свідомости) назавжди пролягла клейка стружка Перекотигориного голосу, від якого тоді Федорові лезами ворухнулося в грудях: Перекотигора бреше, і його брехня (Федір шлунком це відчув, хоч і не годен був пояснити собі, чому це так) незбагненним чином має якийсь стосунок до нього, Федора.

Тобто, на перший погляд ніби й не містилося нічого особливого в тому, що Перекотигора викладав подробиці, які не лише не стосувалися, а й явно затемнювали справу, і в яких Федір навіть згодом на чисту голову не здолав добрати тями, як то трапляється, коли звичайнісіньке, буденне довкілля від незбагненних душевних поторків нагло учуднюється, вислизаючи в іншу площину, бож Федір тоді, особливо, як Перекотигора забрав слово, затято гнав від себе підозру, що Перекотигора далеко більше причетний до Ігоревої смерти, ніж Федорові того хотілося б, і тому він ходить по колу, споруджуючи між собою й іншими захисні мури, куди він, кільце за кільцем, втягує й Федора, хоч і не називає його на ймення (Федір лише згодом від Юска Дитинця довідався, що тоді Перекотигора мучився від певности, – а цю певність навіяв йому сам Федір, хворий від припущення, що Перекотигора міг вдатися до злочину, – що він, Федір, убив Ігоря, хоч і словом не прохопився про це Федорові, навіть тоді, коли вийшла на світло, – кривавіша за Сташинського, бо значно ширша й підступніша – афера Івана Садового, засланого кадебівцями з особливим дорученням прорідити найсвідомішу українську еміграцію, до числа яких потрапив і нічим, здавалося б, так дуже й не примітний Ігор), і тому на запити поліцаїв розповісти про Ігореві звички, а особливо знайомства й обставини, коли саме це скоїлося, Перекотигора й говорив, мовляв, «це сталося значно раніше від того часу, коли третя імператорська конкубіна веліла переламати ноги й руки моїй матері, як і значно раніше від того проблиску, коли я, зійшовши на перші висувні приступці головного каналу, помітив на підвісних доріжках, споруджуваних проскрибованими будівничими під час розливу, відблиск роси на диньоподібних півоніях, ще заки наполохана служниця встигла підхопити мене під живіт і внести в інше століття до неосвітленої спортової залі, загромадженої трапеціями, старими усвічникованими піянінами й розмальваними портретами колишніх власників холодниками на кшталт єгипетських домовин з нежилих евакуйованих помешкань, над якими висіли мокрі рушники, – це сталося на тому розтині світанкової свідомости, коли людина вперше відчуває – амебою, органами травлення, самими ядрами клітин, – усвідомлення мозком приходить значно пізніше, який потім розкладає світ на поняттєві шухляди, – що вона живе і до неї в колодязну живу колбу душі поволі, жовток за жовтком, спускаються дотики зовнішнього світу. Це сталося на другому році мого життя у проміжку між вигуками першого обходу віґілій, за кілька століть до того, як почали вписувати в імперські анали імена тубільних будівничих, виводячи ініціяли кіновар’ю. Це був пробний ранок декоративних з веселчаною серединою капуст, продаваних уперше, як новина, в центрі міста, де продавальниця скандувала чужинцеві з недержавних народів протейну назву квітки, якою були обсаджені прогулянкові алеї мого дитинства ще тоді, як літочислення вели за розливами Білої ріки та ластівковими гніздами, що їх сушили, а згодом тушкували для посланців з пустельної країни, пізніше після зміни п’ятьох династій, за якими одразу ж був день на кілька років, і тільки короткими спалахами ніч. Ніч ночей. Але свідомість уже вбиралася в колодочки, і небуття поволі відступало, хоч і на короткий час, а це унедійснювало будь-яке насильство».