Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

Макс злiзає з приступки. Роте наближує губи до вуха Макса й кричить:

– Помiчаєте, який ажiотаж?

Макс швидко хитає головою.

– Панiка. Акцiї Об'єднаного Банку летять униз.

Макс робить здивовано-радiснелице й мовчки питає очима. Товариш Роте розумiє його й з усмiшкою киває головою. Потiм знову наближає уста до вуха Макса, задравши трохи голову:

– Кажуть, Об'єднаний просто в облозi. Забирають вклади. Банк не може… тити… а… о…

Макс недобре чує й собi кричить:

– Що не може?

– Не може вмiстити народу. Викликано полiцiю.

Макс весело стрiпує чубом! Ха! Здорово. Значить, усе ж таки щось можна органiзмовi зробити?

I знову крiзь очманiлiсть i чад вiд гуркоту й ревища спалахують палахкотливi язики, а лiва рука мiцнiше обнiмає теплу й вогку вiд поту металiчну круглу цяцечку.

Роте киває Максовi, запрошуючи пiдставити вухо.

Макс знову нахиляється. Роте кричить:

– Страшенно хочеться трошки розважитись Пустити чутку, що Мертенс сюди їде. Можна? Однаково "їх" тут не може бути.

Макс iкоса дивиться на Роте й бачить одне око в жовтiй вiї примружене лукавим веселим усмiхом. Ця лукавiсть проходить i в Макса, торкається до полум'я й спалахує буйною веселiстю. Ану!

Вiн киває головою на згоду й знову вилiзає на приступку, з усiх сил стримуючи смiх, що вже буйно трiпочеться в ньому. Так буйно, що аж трошки дивно й неприємно. А голова горить, палає, гуде. У вухах – гу-гу-гу-гу!

Роте вiдходить i протискається крiзь кричущi тiла. Бестiя Роте: який тривожний, зляканий вигляд у нього. От вiн при туляє вуста до вуха лисого панка. Панок живо, вколото по вертає до нього голову. Хоче, видно, спитати. Але Роте не має часу вiдповiдати, йому нема коли, йому страшно, йому треба швидше тiкати з цього небезпечного мiсця. Панок iз пухнатою лисиною непокiйно звертається до сусiди. Той, здається, не розумiє. Нi, не вiрить. Знизує плечима. Але панок iз пухнатою лисиною ще непокiйнiше звертається до низенького, товстенького добродiя й кричить йому в вуха страшну звiстку.

Бiлява голова Роте з'являється то тут, то там. I от уже на периферiї юрби якесь замiшання, вже нема стрункостi, гармонiйностi хаосу; вже там якiсь перебої, зупинки, якийсь iнший рух, якiсь iншi крики на вуха одне одному.

I потрохи, потрохи замiшання, як вогонь на сухiй травi поля, охоплює все ширше та ширше коло юрби, перекидається до центру. Гуркiт виразно меншає, тратить свiй ритм. Серед тiл шамотня, i течiя до дверей стає все дужча, густiша, трудна. Крики, – отi чужi, iншi, то панiчнi, то сердитi – починають щораз, то владнiше опановувати залою. Миготiння цифр то слабшає, то знову збiльшується. Макс уже чує круг себе, пiд своїми ногами:

– Мертенс!.. Мертенс!.. Сюди, Мертенс!

– Та чого йому сюди?!

– Тихо! Дурнi! Заспокойтесь! Iдiоти!

– Мертенс!.. Мертенс!.. Мертенс!..

I те iм'я, що ще вчора тут викликало б побожний захват, вибух радостi, сьогоднi пашить на цю юрбу диким жахом i жене її звiдси, як публiку з театру, де знялася пожежа.

I от у залi стоїть уже зовсiм iнше ревище. Не те могутнє, ритмiчне, жагуче, пройняте серед зверхнього хаосу внутрiшньою доцiльнiстю ревище, а дике, розiдране в собi, панiчне. Обличчя вже радiусами повернутi до всiх вихiдних дверей, руки не тягнуться до чорних скрижалей, а люто розривають тiла сусiдiв, стараючись випхати їх позад свого тiла. Цифри не миготять. Люди в чорному бiгають по естрадi, кричать, умовляють, махають кулаками, плюють у спини, в перейнятi жахом потилицi.

Макс стоїть на приступцi, припертий потоком пiтної, насиченої жахом людської отари i, закинувши голову до стiни, з усiх сил кусаючи губи, страшно, невтримно регоче, йому хочеться стрибнути на цю поверхню ревучих голiв i, давши собi волю, дико танцювати по них, регочучи й кричачи з такою самою силою, як оце кричать усi вони.

Вiн стрибає вниз, зливається з душним, паруючим потом, дихаючим страхом потоком i, палаючи сам зацiпленим реготом, пливе в потоцi до дверей.

I знову дренькоче, перевалюється з боку на бiк жовтенький жучок, лiтаючи по глибочезних затiнених коридорах вулиць Високо вгорi над велетенськими щiлинами небошкрябiв видно смуги брудно-жовтого неба. Тiней немає, але й свiтла нема, тiльки iржаво-жовта мряка, гаряча, грiзна Ох, буде люта буря!

Патрулi чатують справно. То газетчики, то вiзники, то продавцi цигарок, то етарцi, слiпцi й калiки – стоять вони на своїх мiсцях такi непомiтнi i з такою силою в кишенях, яка може висадити в повiтря тридцятиповерховий небошкряб.

Оповiсток уже нiде не видко Тiльки де-не-де червонi подертi слiди на стiнах. Але Берлiн iще читає їх, iще тривожно хвилюється, гомонить.

Легальнi соцiалiсти вже випустили екстренi листки з приводу оповiстки. "Злочинна провокацiя! Божевiльнi бандитиi Помагачi реакцiї!" Ех, лютують соцiал льокаї!

З ворiт фабрик i заводiв виливаються бурхливi юрби робiтникiв. Суперечки, крики, сварки, навiть бiйки. Пролетарськi кафе й ресчорани повнi лайок, дебатiв, вимахiв мозолястих кулакiв, гострих слiвець, од яких струшуються реготом склян ки на полицях.

Макс не втручається в дебати. Яке йому дiло? Вiн собi кореспондент газети, йому цiкаво знати настрiй робiтничих мас iз приводу цiєї кумедної оповiстки Iнараку, i вiн робить для газети нотатки. Настрiй зовсiм хороший: розсудливий, поважний елемент ставиться цiлком негативно до диких учинкiв купки фанатичних терористiв. Ну, молодь, одчайдушнi голови, тi вбачають щось героїчне, чогось чекають, хвилюються, мрiють про загальний свiтовий страйк, революцiю та всякi iншi подiбнi химери.

На хвилинку Макс i додому заїжджає. Нiчого нового. Тiльки в Наделiв зчинилася страшенна сварка мiж синами й батьком через оповiстку. Анархо-натуралiст трохи не побив старого i, забравши свої речi, покинув батькiв дiм. Так. Розумiється.

Пiсля того Макс iде до "штабу", до Тiле. Небо вже буре, низьке, з синюватими кучугурами хмар Тiле, бiдолаха, цiлий день сидить при телефонi Ну, певна рiч, що сьогоднi "вони" поховались i нiзащо не вилiзуть iз своїх нiр. Дурнi вони, чи що? Чи герої?

Тiле – заклопотаний. Сокирчастий нiс так смiшно й мило нюхає в повiтрi. Любий Тiле, вiн страшенно нагадує довгоносого, розумного, запального сетера, йому тепер на все начхати, нiщо не має нiякої цiни – тiльки дичина. Вiн бере Макса за вiдвороти блузи й нiжно, благальне, заклопотано вдивляється в лице його.

– Знаєте, Шторе, ми їх тепер мусимо пiймати. Розумiєте? Мусимо оповiстити, голубчику, не можна. За всяку цiну! Ради бога, голубчику!

I так, наче Макс усе ж таки сперечається з ним, переконано, нiжно й заклопотано доказує, що без оповiстки ще можна б дозволити собi невдачу, але тепер – усi шляхи перекопанi.

I раптом Макс одразу розумiє, через що Берлiн, бiржа, робiтництво, обивателi так хвилюються. Адже й ранiше нi для кого не було тайною, що Iнарак хоче вбити Мертенса, що були навiть замахи. Чого ж не хвилювалися так тодi? Бо тодi не було присуду, оповiстки. В цих плакатах, у надрукованому пiдписаному паперi для маси є щось офiцiйне, гiпнотизуюче, переконуюче. Значить, Iнарак має силу й змогу покарати, коли так про це сповiщає? Значить, уже от-от це має статись?

Отже, ясно, що тепер це мусить бути за всяку цiну Макс цiлком розумiє благальний голос Тiле. От тiльки голова страшенно горить i все тiло палає, як у гарячцi. А з вiкна так душно тягне спресованою спекою й ще чимсь неспокiйним, моторошним!

Тiле все ж таки не випускає вiдворотiв блузи Рiч у тiм, що не треба нехтувати нiякими можливостями. Ради бога, нiчим не гидувати! Моральнi, полiтичнi, амбiцiйнi, всяьi-всякi мотиви треба, ради бога, на цей мент закинути й мати тiльки одну цiль на оцi й для неї на всi способи йти, усiм жертвувати. Наприклад, справа з Рiiiкелем.

Макс стрiпує палаючою головою. Ага. Рiнкель. Це ж правда, Рiнкель теж iснує на свiтi. Але як це давно-давно щось таке було з ним!

Макс визволяє блузу з цупких пальцiв Тiле й лягає в фотель. Так, так. Ну, що вiн, тон Рiнкель? Де вiн сидить?

Вiн сидить добре, в льоху "лiсової лабораторiї". Камера добра, нiчого. Але рiч не в тому. А в тому, що вiн запевняє, що був у Елленберга з метою дiстати через нього можливiсть пройти до Мертенса. I вже той йому обiцяв. Вiн не хотiв нiчого в Бюро говорити, поки не мав чогось певного в руках. Страшенно переляканий, пригнiчений, зовсiм убитий i такий жалюгiдний, що аж дивно. Навiть плакав! Але запевняє, присягається, що його арешт – страшне непорозумiння, помилка, що вiн, навпаки, заслуговує з боку органiзацiї на всяке признання за свої заходи Ну, i от що його з ним робити?

Макс заплющує очi й здивовано чує, як зразу в вухах починається: гу-гу-гу-гу! Вiн швидко розплющує їх i гуд зникає, але в висках ритмiчно, швидко, гарячкове гупає кров.

– Ну, що ж ви скажете. Шторе? Га?

– Розумiється, розстрiляти. Все бреше.

Тiле заклопотано зiтхає й сильно тре долонею пiдборiддя. Так, розстрiляти не трудно, це – не штука А втiм, ану ж не бреше? Як це перевiрити? А що, як Рiнкель дiйсно в цiй справi був у Елленберга? I має хоч два-три шанси пройти до Мертенса? Чи можна цим нехтувати?