Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

А якi зате крихiтнi, вбогi и теж переважно отруйнi радощi цих людських бацил. Найвища, найтонша втiха "вибраних" – це слухання звукiв од стукання паличками по металу або волоса по натягнутiй на дошку жилi. Трошки нижча, але бiльш поширена, пiдскакування пiд цi звуки в чадних, отруйних по мешканнях. Ще нижча, але ще ширша, дурнувате, безглузде перекривляння самих себе. I майже скрiзь – наркоз, алкоголь. Без нього в напiвздохлого мiкроба нема нi руху, нi жвавостi, нi радостi.

I тями їхнi мiкробнi. Найдужчий, найбагатший не той, хто має найбiльше вартостей, хто може дати друїим найбiльше свободи, користi, радостi, щастя, а хто дає найбiльше страждання, страху, залежностi, пониження.

Ах, невже й на цей раз не вдасться? Невже вiн ще довго не зможе виступити з своєю зброєю проти безглуздя мiкробiв?!

I, нетерпляче загрiбаючи волосся руками, шкандибає доктор Рудольф до апарата.

Червонiє, червонiє дорога, мила, прекрасна реакцiя. Але так повiльно, так мало, так майже непомiтно. I невже знову не те?!

I знову доктор Рудольф кидається до камiнцiв, до порошку, до течива, нюхає, лиже, встромляє в реактиви; сумнiвається, вiрить, боїться, нетерпеливиться. А нiч же така довга. А ранiше ж, нiж уранцi, нема чого ждати хоч малесенького результату. Тепер же… всього десять по десятiй. Десятiй!

I доктор Рудольф умить випростовується. Мiцi ж о десятiй!

Вiн швидко навшпиньках пiдходить до вiкна й чуйно прислухається. Глухий гуркiт мiста; шепеляве перешiптування кущiв; поважнi зiтхання дерев. Звуки рояля – дерев'яних паличок об металiчнi дротики, – нiжнi, мрiйнi, самотнi. З саду душно, солодко, як диханням розпаленої обiймами жiнки, вiє в лице. I шепотiння кущiв, як лукаве, немов злякане, благання коханки.

Рудольф навшпиньках, нiби ступаючи весь час одною ногою в ямку, пiдходить до лампи й гасить її. Може, Мiцi боїться при свiтлi пiдходити до оранжереї. Густа, шарудлива тьма, в якiй кров iще непокiйнiше починає шугати, обiймає його.

Нi, краще вийти до саду й там ждати!

Там, – у алейцi, пiд кущами бузку, – засiсти на лавi й тихенько, жадно ждати. I, як тiльки з'явиться, – кинутись, зломити, зацiпити переляк поцiлунком, схопити на руки i, як здобич, внести до себе.

I вже зник i розтав образ Макса; розлетiлись, як пiр'їнки вiд вихору, всi думки; навiть червоняве фiолетове течиво чується в душi, як пiд густим серпанком. Гаряча, непокiйна знемога солодко ниє в усьому тiлi. йде всевладна, непогамовно-бажана, вiчно грiховна, вiчно свята, загадкова женщина! Так злодiйкувато прокрадається, така полохлива, а топче, розмiтає й руйнує цiлi царства.

За муром, як спiймане порося, пронизувате й злякано верещить автомобiль. Рудольф зiтхає, пiдводиться, намацує китицю бузку, вiдломлює її й прикладає до гарячого лиця. Холоднуватi, дрiбненькi пелюстки круглими дотиками приємно вiдчуваються на повiках i крилах носа.

Звуки рояля, самотнi, тоскнi, пливуть у шелестi листя. Нiжна, спiвуча туга пiдходить iззаду й обiймає за шию. I непокiйна, жадна знемога притихає.

Нi, не Мiцi хоче його туга. Хоче вона ту єдину, незнайдену, що живе в його душi вiд того часу, як вiн одкрив на свiтi нерозгадану мужчиною iстоту, що зветься женщина, її єдину з усiх женщин хоче його туга. Вона де?

Може, десь у цей момент у одному з тих скринь-будинкiв веоело смiється, плаче, спить i не знає, що колись зустрiнеться з ним i впаде в нього, як падає одна планета в другу, коли виб'є призначений законом час.

Непокiйно ворушиться птиця в гiллi дерева. Самотньо, рвучко цокають копита за муром на вулицi. Тш! Здається, легкий рип крокiв по дорiжцi. Кров, як випущений рисак, зривається й iз мiсця жене частою, напруженою риссю. В ухах вiд цього – човгi човг! – нiчого не чути.

Доктор Рудольф глибоко передихає, тихенько, як щось залiзне, вiдкладає на лаву китицю бузку, щоб не заважала, хижо згинається й увесь витягається слухом. Так, кроки! Легкi! Без сумнiву, жiночi. Повiльнi. Але чого з другого боку? Ага, обходом. Затихли. Прислухається чи вагається? Знов: шрр! шрр!

Доктор Рудольф нечутно пiдсовується до того краю лави, в напрямi якого чуги кроки, i засiдає пiд кущами. В руках в'язко й люто то стискаються, то розпускаються мускули, як кiгтi в кота.

Щось темне рухається в алеї? Чи це в очах? Шр, шр, шр! Рухається. Але як повiльно, господи боже! Обережнiсть чи вагання? От знову затихло. Може, треба було лишити свiтло в лабораторiї?

Темна постать уже виразнiша. В темнотi вона здається вищою за Мiцi, стрункiшою. Щелепи доктора Рудольфа зцiплюються, пальцi рук хижо, цупко скручуються, шия витягується. Кров усе частiшою та гарячiшою ристю жене через серце.

От уже яснiє над темною постаттю невиразна пляма лиця Яка втома, млоснiсть у ходi. О постривай, постривай! Тiльки трошки ближче! Трошки ближче!

Постать повiльно наближається. Голова нахилена. Ага, роздумує? О нi!

Рiвняється. Доктор Рудольф затримує дихання, пропускає на один крок уперед, нечутно ставнi ь одну ногу на дорiжку, спирає на неї все тiло i, ввесь випроставшись, витягтись, кидається на Мiцi. Обхопивши лiвою рукою все її тiло, вiн закидає його назад i скажено, з сласним, мовчазним гарчанням накриває зляканий крик гризущим поцiлунком. Вiд несподiванки, переляку чи ще чого тiло Мiцi спочатку цiпенiє, потiм починає скажено вигинатися, рватися, труситись. Голова її люто крутиться, випручується з-пiд поцiлунку, руки силкуються визволитись, дряпаються, корчаться, але це ще дужче роз'ятрює хижiсть доктора Рудольфа – лiва рука як дротяною линвою прив'язує тiло до тiла, губи люто вгризаються в губи, i зуби цокаються з зубами. А права рука жадно, хижо, владно гасає по теплому, вигнутому, трiпотливому тiлi, шукає, прагне. Проклята сукня! I рука вже на колiнах, на оголених ногах, на нiжнiй, гарячiй атласистостi стегон, на атласистостi теплих, нагрiтих сонцем пелюсткiв троянди.

Кров зойкає, спалахує, несамовито рветься й переходить у дикий, сласний вихор.

I враз усе тiло, як стративши свiдомiсть, на один мент дивно затихає. Руки перестають дряпатися, плечi тiльки важко дихають, уста стали безвольно-м'якi, живi, сласнi. Все воно, наче чимось несподiваним уражене, пронизане, слухає, все витягується, жадно зливається з рукою.

I раптом знов, як струснуте внутрiшнiм вибухом, жахливо шарпається, з несподiваною силою, що тiльки з'являється в божевiльних, одпихає доктора Рудольфа й одстрибує до стiнки кущiв. Спiткнувшись о край дорiжки й ухопившись руками за вiти. Мiцi круто повертається всiм тiлом до Рудольфа i, задихаючись, шипучим шепотом видихає:

– Не смiйте! Не смiйте… пiдходити!

Ревом, жадним, роз'ятреним, слiпим ревом реве вся iстота доктора Рудольфа. Он як?! Ага?! I вiн шалено, весь перехилившись, як бугаи iз наставленими рогами, кидається на втекле тiло женщини.

– Мiцi!! Стiй!! Чуєш?!

Мiцi вся втискається спиною в кущi, стає вища i владним, злякано задиханим, грiзним i лютим голосом каже:

– Не смiйте, ви!! Чуєте?!

Доктор Рудольф, як на повному гонi спинений кiнь, аж одкинувшись усiм тiлом назад, вростає в землю: голос принцеси!

Темна, тяжко дихаюча постать швидко виходить iз кущiв, прожогом кидається в алею й зникає в нiй, часто, хапливо риплячи пiском у тьмi.

Доктор Рудольф стоїть усе на тому самому мiсцi, не рухаючись, не смiючи навiть повернутись у той бiк, де зникла князiвна Елiза. Розгублено, дурнувато посмiхаючись у темрявi алеї, вiн машинально долонею розмазує пiт на пашучому лицi й трудно, затихаюче дихає. Потiм обережно, майже навшпиньках одходить од страшного мiсця й прокрадається до оранжереї.

Уважно й щiльно замкнувши за собою на всi ключi й защiпки дверi, вiн, не запалюючи свiтла в спальнi, навпомацки пiдходить до лiжка й тихо, боячись рипнути, сiдає на нього. На лицi його все так само чутна розгублена, дурнувата посмiшкiї, а все тiло ослаблено, знесилено опадає. Вiн, не роздягаючись, лягає на подушку лицем догори й дивиться в густу, теплу тьму широкими, враженими очима.

Довго лежить доктор Рудольф, не рухаючись. У саду бiля оранжереї чути легкi, поспiшнi кроки й потiм обережний стукiт у дверi. Потiм голосний дзвiнок у передпокої. Мертва, шарудлива тиша. Нетерплячi кроки риплять уже попiд стiною, i в вiкно дрiбним перебором стукають пальцi. Чекання. Знову нетерпляче, гнiвне дрiботiння по склу. Знову чекання. Шипуча, напружена тиша. I, нарештi, сердитi, бистрi кроки вiд вiкна.

Рудольф глибоко зiтхає й безсило заплющує очi. I зразу ж, як тiльки очi заплющуються, на всiх мiсцях його тiла, що дотикалися до тiла принцеси, дивно, страшно, виразно починають чутися тi дотики. На устах нiби й досi то вперта тверда замкненiсть уст, то вогка, гаряча м'якiсть. Лiвий бiк горить, i на нього гнучко, сильно надушує плече князiвни. Пальцi дряпають груди. Долоня правої руки вкрита нiжною, як пелюсток троянди, атласистiстю, i од неї по тiлу розливається таке хвилювання, що доктор Рудольф сiдає на лiжку, дивиться в пiтьму й знову лягає.

О, зовсiм не те, не таке хвилювання, яке було тодi, коли рука торкалась того тiла! Нове, страшнiше, проймаюче такою знемогою, що, здається, не буде чим дихнути.

I невже це в о н а була в його обiймах, та велична, закутана в чорне, надосяжно-далека, прекрасна, як портрет, що ним можна було безплотно, з пошаною милуватись, але що його оригiнал у реальностi не iснує? I це її живе, гаряче тiло билось, вигиналось, дряпалось у його руках?! Дряпалось!