Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

Маючи таку невинну мету, вона виходить iз-за свого стiльця й наближається до пана доктора.

Вiн зиркає на неї, як на муху, i знову нахиляється до валiзки.

Якiсь паршивi, сiренькi, з зеленими жилками камiнцi цiкавiшi йому за молоду дiвчину!

– У, якi гарнесенькi камiнчики! Можна менi подивитись?

Господи, як вiн iзлякався! Аж руку її вiдхилив набiк. Подумайте, добро яке!

Але Мiцi зате ловить його руку й уже не випускає доти, доки не перевiряє, чи дiйсно ж таки – що вона, що стара бабуся – то все одно для нього.

Та, на бiду, занадто вже переперевiрила. Знову його ненормальний стан кидається в другий бiк. Дверi, правда, вже зачиненi, але не замкненi. Iстинно, не замкненi! Хтось може кожної хвилини ввiйти. Але яан доктор на цей раз уже й правдi не вiрить. Хапає Мiцi на руки, пiднiмає, як оберемок трави, i несе до лiжка. Цiлком божевiльний чоловiк!

Мiцi мусить тричi дати слово, що ввечерi по десятiй годинi неодмiнно-неодмiнно прийде до нього. Тiльки пiд цiєю умовою їй удається визволитись iз залiзних (просто-таки залiзних!) обiймiв.

Але маєте знов. коли Мiцi, стоячи перед дзеркалом, поправляє пухнасто-розтрiпану зачiску i вся така бiло-рожева, з бiлим волоссям, бiлими зубами, бiлими вiями, бiлою шиєю й чер воними щоками та устами стоїть перед дзеркалом i аж сама милується з себе, пан доктор знов уже коло своєї проклятої валiзки! Хiба ж не дивовижний стан?!

Макс Штор стомлено, з ненавистю й огидою дивиться в дзеркало на своє смугляве, класично гарне лице з навислим на чоло пасмом чорного, скудовченого, виткого чуба.

Що може бути дурнiше й безглуздiше, як от iз такою мерзенною пикою бути членом Iнараку? Оперовим спiвцем, маляром-омнеїстом, офiцером мертенсiвської гвардiї, прем!єр-любовником Сузанни, – оце так.

З дзеркала на Макса дивляться глибокi, як два тунелi, пухнастi темно-сiрi очi, дивляться з такою мiшаниною суму, огиди й самолюбування, що йому стає нiяково й соромно. Нiс – бездоганно правильний, нiжно-смуглявого кiстяного тону. Дiйсно, як каже Сузанна, хочеться взяти його окремо, гладити, тулити до лиця й цiлувати, – честь, яка, справдi, носам рiдко випадає. А уста? Навiть щось немовби розумне в них, крiм вирисуваностi, є!

Що може бути смiшнiше й бiльш iдiотське, коли iндивiд iз такою проклятою природою фiзiономiєю намагається поводитись i жити, як порядна людина?

Нi, що там фiзiономiя! Коли крихiтна, трухла, ласовита й слинява душа хоче вдавати велику, сталеву, вищу натуру. Оце комiзм!

"I одречеться батька, матерi, жiнки, коханки, роздасть маєтки свої, одмовиться вiд особистих радощiв своїх, вiзьме хрест свiй i пiде з Iнараком". Так стоїть у передмовi статуту.

Ах, як тодi, в тюрмi, це здавалось таким високим, таким до сяжним i таким якраз найпотрiбнiшим серед пiдкупства, зрадництва, лицемiрства, слабодухостi легальних соцiалiстiв?

А параграф 9 статуту?

Макс пiдсовує ближче тоненьку книжечку й перегортає сторiнку назад:

"Нi родиннi, нi особистi зв'язки й вiдносини членiв Iнараку не можуть стояти на перешкодi у виконуваннi їхнього органiзацiйного обов'язку й дисциплiни".

I далi знов:

" 25. Вступ до Iнараку – на все життя. Нi добровiльного виходу членiв, нi виключення їх iз Iнараку не може бути. Членiв, що виявлять себе невiдповiдними цiлям i методам Iнараку, видаляє з органiзацiї – смерть".

Справедливо. Розумно. Необхiдно. Знай, що робиш. Перевiр, вимiряй свою душу, – чи вистачить її пiднести те, що береш на себе; чи з крицi вона, чи з киселю; чи пухир, що так загонисте рветься вгору, але вiд малесенького пiдколу лускає и зморщується, чи вiчне джерело, що б'є вгору й не скоряється навiть пiд важким камiнням. На це строку тобi дається цiлий рiк. Цiлий рiк ти можеш думати про те, з чого твою душу злiплено, I коли ти з душею протоплазми забираєшся серед слонiв, то невже ти смiєш бути в претензiї, що вони тебе роздушують?

Ах, цей рiк якраз був у тюрмi. Так, так, Iнарак саме для ув'язнених, для скутих, для насичених лютою ненавистю й жагучою волею до визволення. Для тих, що, оточенi iклами ворогiв, дають кривавий зарiк розпороти собi груди об цi iкла, щоб так їх обламати.

Макс Штор лiниво вiдсуває статут i бере в руки бритву. Треба голитись, немає ради. Сузанна так не любить брудних щiк. Це – неестетично. Естетично! Тяма, яку можна розтягти, як гуму, на всякий зрiст; шворка, якою можна Сузанну сповити, як немовлятко; релiгiя людей, що загубили здатнiсть до якої-будь релiгiї.

Сонце горить палом у шибках протилежного дому. Безперестанку гуде, шкварчить i тоненько завиває повiтряний трамвай Будинок змерзло труситься вiд грюкоту пiдземної залiзницi, трамваїв, автомобiлiв. Над головою вперто ходить старий Надель, точними, дрiбними, цюкаючими кроками, роблячи моцiон i намотуючи шовк на мiтницю.

Раптом Макс одкладає бритву, надушує гудзик екрана й бере ручку телефону. На екранi з'являється заклопотане, миле обличчя з слухаючими очима.

– Рудi? Ти? Ну, слава богу! Приїхав нарештi? Сьогоднi? Телефоную тобi два днi вже. Маю дуже важну справу до тебе Можеш мене прийняти сьогоднi в себе о восьмiй?.. Що? Щоб пiзнiше як до десятої не сидiв? Добре. Справа коротка. Не затримаю. Ти мене зустрiнеш бiля хвiртки саду? Добре. Буду точно о восьмiй. Бувай.

"I одречеться батька, матерi…" Так, одречеться той, хто може Хто ж не може, той… ну що ж, той, може, зможе з гiднiстю сам пiдставити голову пгд товариський револьвер.

Макс мляво, розвезеними рухами, одтрiпнувши пасмо чуба вгору, бере бритву й починає гострити.

Геройство!.. I неодмiнно барикади, ешафот, натхненний по гляд, геройський жест. А, бiднi паршивцi люди, вони такi убогi, отупiлi, маленькi, що без натхненних, "естетичних" жестiв для них нема геройства.

Подвиг!.. I неодмiнно – пустеля, печера, зелений бородатий дiд-подвижник, чорт, молитва.

О, легко було тим iсторичним, легендарним героям виробляти оперетковi жести на барикадах, ешафотах, траншеях. Легко. Дуло зеленим порохнявим дiдам у своїх норах зашiптувати свої молодi пакостi. Нi, ти, голубе, не на ешафотi геройство покажи, не один раз, не одну чверть години, а все життя, щодня, щогодин попостiй на ешафотi. I без публiки, братику, без аплодисментiв, без жестiв, нiкому не вiдомий, не знаний, не оплаканий i ввесь час iз головою на гiльйотинi. Ану? I в iсторiю тебе не запишуть, i тi, за кого ти смертником усе життя ходиш, ще, може, i обплюють тебе. Ще бiльше, герою: ти повине усе, що через чрево матерi винiс iз вiкiв людства, скинути з себе, як гадюка скидає шкуру. "I одречеться батька, матерi.. " I коли їх, цих батька й матiр, наприклад, бомбою треба висадити в повiтря, на шматки розiрвати ту посмiшку, що з неї ти шив першi радостi життя, тi груди, що втихомирювали соками своїми твої першi страждання, – ти повинен це зробити точно й без вагання Чуєш, барикадний герою? I ти – не зелений, порохнявий дiд, i ти не в пустелi, i ти маєш справу не з наївним, дурнуватим чортиком-спокусником, що його вбога фантазiя поза голу жiнку не сягає Нi, тобi тiльки двадцять сiм рокiв, у тобi необ'їждженим конем стрибає кров, ти в центрi величезного, напiвбожевiльного, жадного, щоночi танцюючого мiста, круг тебе кишить усiма дияволами спокуси, найвитонченiшими, найхимернiшими, найпривабливiшими дияволами, який тiльки могла витворити знудьгована, передосвiдчена, з атрофованими нервами людськiсть. От тут, дiду, спробуй бути подвижником. Ану?

Макс iз гидливою посмiшкою лiниво вмочує щiточку в воду й намилює щоку. Красунь iз чорною головою, й бровами, й бiлою бородою. Сузаннi б це вподобалось. А безрукий, недобитий Надель усе ходить, робить свiй моцiон i насотує шовк, якого нiколи не носив i не носитиме.

Любiть ворогiв своїх, благословляйте ненавидячих вас, слухайтесь грабуючих вас, пiдставляйте вашi лiвi щоки, коли вас б'ють у правi, i любiть, любiть ближнього, як самого себе. Любiть i бiйтесь, уникайте всякого гнiву, злостi, ненавистi, грiх бо це великий перед отцем вашим небесним.

Хе! I бiля двох тисяч лiт живе ця безглузда брехлива нiсенiтниця. I всi розчулюються перед нею, i всi, навiть соцiалiсти, вважають її за святе iдеальне вчення! Величезнi фiлософи людства всiх вiкiв на всi лади пережовують її, реставрують, пiдновлюють. Всi зеленi, порохливi дiди, всi оцi Канти, Толстi, Маєри, всi нею зашiптують свої молодi пакостi, всi нею консервують свої немощнi лiта. Егоїзм – ваша унiверсальна любов, зеленi дiди! Чуєте ви? Жорстокий, злий, тупий, лицемiрний егоїзм! Любити всякого, почувати до кожного тепле, лагiдне почуття, вiд усього мати тiльки викликаюче благословення, нiколи не мати вщипливої, отруйної злостi, нiколи не противитися злому, нiколи не задихатись од гнiву, нiколи не зеленiти вiд ненавистi, – та це ж надзвичайно гiгiєнiчна штука, це ж зберiгає органiзм краще за всякi патентованi препарати, це ж вiчний, сонячний, цiлющий курорт, санаторiя, рай небесний на землi!

Макс обережно ставить намилену пухку шапочку щiтки на стiл, засуває руки в кишенi i, одкинувшись на стiлець, дивиться у вiкно. В щiлину мiж дахом протилежного будинку й синiм далеким небом врiзалась густа жовта, як стара вата, хмара. Пiд нею просуваються то в той, то в другий бiк аероплани. Вони пролiтають на годину по кiлькасот кiлометрiв, а звiдси здається, що вони ледве рухаються.