Пригода з "Кобзарем" - Панас Мирний

- Якби вона не була така майстерна в роботі,- казала не раз мама,- то я б і однії години не держала при домі оту циганську кобилу.

А я так любила оту циганську кобилу, що й душі в ній не чула! Я їй, як рідній, сповіряла і свої малі радощі, і своє дитяче горе. Не було в мене нічого такого, з чим би я затаїлася перед своєю Мартою. Як підемо одпочивати, то я було їй все розкажу. І вона мене теж любила; вислухуючи мої дитячі скарги, вона завжди близько приймала їх до свого серця, умовляючи мене не звертати на те уваги.

- У світі завжди більше лихого, ніж доброго,- казала вона мені.- Як звертати увагу на одно лихе, то тілько собі більше шкоди заподієш: почнеш журитися - зсушиш себе… А як не вдаряти на нього -' хай воно йде собі за водою, а тілько добре приймати, то від того краще буде і тобі, і людям. Лихе минеться та й забудеться, а добре - довіку зостанеться добрим, житиме поміж людьми, поки й світу сонця!

Отакими речами вона завжди угамовувала мов невеличке горенько, і я, забуваючи про свої образи, прохала її розказати яку-небудь веселу казку або при-повістку. Марта розказувала, а я слухала. Іноді й брат, уже зовсім роздітий, почувши нашу розмову з сусідньої хати, де він спав,- босоніж прибігав до нас, і ми з ним, укрившись коцем на моїй постелі, разом слухали отих іноді страшних, а іноді веселих казок та приповісток Мартиних.

- Що ж це - усе я та я тілько розказую вам, а ви мені ніколи нічого не розказуєте? - якось раз каже нам Марта.

- Ми не вміємо… не знаємо,- одказуємо їй.

- То що, як не знаєте? Зате ви вмієте читати. От би й прочитали мені, щоб і я почула, що там у тих книжках пишуть.

"Що ж би їй такого прочитати?" - задумалася я.

- Хочеш,- питаю,- я прочитаю, як бог творив1 світ і перших людей, як вони жили в раю, як согрішили й що їм було за те?

- Прочитайте, моя панночко! Прочитайте, моя голубочко!

Узяла я книжку й почала читати. Марта прислухалася, водячи за мною очима по книжці та зупиняючи мене на якому-небудь невідомому їй слові. Довго я їй читала, а вона слухала.

- Добре,- каже.- От якби тілько воно було по-нашому, по-простому написано, а то багато деяких слів не второпаю.

- Книжки,- одказую їй,- простою мовою не пишуться.

- Чому? - питав Марта.- Хіба нема книжок, написаних простою мовою?

- Не знаю,- кажу.- Мабуть, нема, бо мама каже, що проста мова годиться тілько задля темних мужиків, а не задля книжок, що їх пишуть учені люди.

- Звісно, як пани ті книжки складають, то вони їх і пишуть по-своєму, по-панському; а якби ми, мужики, вміли писати, то ми їх і складали б по-своєму, по-мужицькому,- відповіла Марта.

- Мама каже, що мужича мова погана, недотепна ні до чого!

- От дивіться! - дивується Марта.- Чому недотепна ні до чого! Скілько людей нею балакає, і всім вона й люба… От і ви слухаєте казок, що я розказую, та ще як слухаєте?! І барин часто балакають по-нашому… То бариня не люблять нашої мови, так вона їм і здається поганою, недотепною!

- Мама каже, що й наша панська мова не така делікатна, як то французька.

- А мені своя найделікатніша! - усміхнувшись, каже Марта.- її я люблю, як ти розказуєш,- кажу я Маріі.- Ти дотепна до цього.

- А я таки бажала б послухати книжки на нашій мові! - нарешті додала Марта.

Швидко після того довелося мені те жадання Мартине задовольнити.

Раз якось папа вернувся з служби додому, тілько-гілько що ми посідали обідати.

- Це щось, видно, дуже незвичайне скоїлось, що ти якраз поспів на обід! - усміхаючись, каже йому мама по-французькому.

- Ось воно, те незвичайне, що мене примчало додому,- каже папа і показує мамі якусь невеличку посилочку, загорнену в полотно.

- Що ж то таке? - зацікавилась мама. Та папа, не вдаряючи на ту цікавість, мерщій пішов із своєю посилочкою до кабінету. Незабаром він вернувся й мовчки сів за стіл.

- Що ж там таке привіз ти? Чого мовчиш? Хвалися вже! - напосідає мама.

- Дай спершу наїстись добре, та тоді вже й похвалюся,- весело граючи очима, каже папа.

Ми всі теж зацікавилися: дивимось на папу й ждемо, коли-то він почне хвалитись; а папа, не вдаряючи на те, мовчки їсть.

Отак мовчки трохи не увесь обід пройшов. Перед тим уже, як уставати, папа, повертаючись до мами, сказав:

- То мені один земляк наш, що служить у столиці, заслав подарунка. Та якого ще подарунка, якби ти тілько знала!.. "Кобзаря"! - нарешті, випалив він.

Мама призро глянула на папу і, закопиливши губу, промовила по-французькому:

- У нас отих обірванців, що з кобзами по ярмарках швендяють, хоч греблю гати! Коли вже вони тобі такі любі, то міг би їх і тут назбирати, а він ще з столиці виписував!

- Ти не глузуй, а спершу сама подивись, що то за кобзар,- одказав папа.- Це книжка така, що один кріпак із нашого краю написав. Приятель пише, що книжку ту він на велику силу роздобув, хоч вона вже давно у світ вийшла: як тілько вийшла, то наші земляки зразу її розхватали, і тепер тії книжки ні за які гроші не добудеш.

- Воображаю, какая зто должна бьіть прелестная книжка, написанная необразованннм крестьянином, да еще, может бьіть, й по-малороссийски! - одказала мама по-руському.

- Авжеж, по-нашому! - скрикнув папа.- Тобі не люба наша проста мова, кажеш: і груба вона, і недотепна ні до чого путнього, а тілько задля того, щоб варнякати нею. А ти прочитай, то сама побачиш, як чоловік з таланом може орудувати тією простою мовою. Які він чудові вірші понаписував! Поет, насто-ящий поет! - радісно додав папа і, швидко схопившись, чимдуж почимчикував до кабінету.

Обід скінчився, то й ми всі повставали з-за столу й перейшли в гостинну, куди незабаром прибув папа з книжкою в руках. Він сів у своєму кріслі і, розгорнувши книжку, почав читати "Думи мої, думи мої". Мама, як тілько зачула просту мову, зараз перепинила папу і сказала гувернантці одвести нас гуляти. - їм не пристало слухати таку мову,- додала вона по-французькому.

Як нам не хотілось іти, як бажалося почути, що папа буде читати! Та не послухатись маминого наказу не можна, і ми з братом нехотя вийшли з хати.

Того ж таки вечора я похвалилася Марті, що папа аж із самої столиці, получив книжку, написану простою мовою.

- Що ж у тій книжці пишеться? - питає Марта.

- Не знаю,- одказую їй.- Тілько що папа почав читати про якісь думи, а мама звеліла нас вислати.

- Кепсько… Послухати б! - щебече Марта.

- Підожди. Книжка у папи в кабінеті. Я знаю, яка вона. Коли-небудь, як папи не буде дома, я її непримітне візьму та крадькома й прочитаю тобі.

Недовго нам довелося того дожидати. У неділю папа з мамою зібрались провідати сім'ю якогось знайомого пана. Після сніданку вони зразу поїхали, наказавши гувернантці нас доглядати.

- А як ми забаримося, то й обідайте без нас,- додала мама.

- Слухай, Грицю,- зашепотіла я братові.- Ти вигадай що-небудь таке, щоб гувернантку зіпхнути з очей, а я тим часом книжку у папи спроворю та хоч трохи почитаю з неї Марті, поки наші вернуться додому.

- Так і я ж хочу слухати,- каже брат.

- Я тобі розкажу потім… А може, як-небудь книжку викрадемо на ніч: тоді й тобі почитаю.

- Добре,- одказав брат і зараз повернувся до гувернантки.

- Фрейлен Луїзо! Даваймо в що-небудь гратися! Ви люба! Ви мила, фрейлен Луїзо! - почав лащитись до неї брат, обнімаючи її.- Ви зостанетесь тут, у столовій, а ми з Лідою по других хатах будемо ховатись і як крикнем: "Уже!", то ви й будете нас шукати,- замовив він до неї по-французькому.

- Вуй, вуй, вуй! - швидко одказала вона.

Ми мерщій полинули від неї. Брат побіг у другі хати, а я до кабінету. Дивлюсь - на столі в папи, якраз на кінці з правого боку, лежить та сама книжка, якої мені треба. Як забачила я великими літерами надруковане слово "Кобзар", то мерщій ухопила книжку, ткнула її під пелерину й чимдуж подалася з кабінету до своєї хати. Там сиділа Марта і щось вишивала у п'яльцях. Вона, не дивлячись на неділю, любила і в свято вишивати.

- Ось вона, та книжка, що я хвалилася тобі! Давай будемо читати,- кажу Марті, і ми прийнялися за книжку. Марта, схилившись над п'яльцями, вишивала, а я, примостившись біля неї на стулі, почала читати "Думи мої". -

Марта слухала і якось тихо аітхала, а я, дочитавши до половини, припинилась.

- Це скучне,- кажу.- Я не розберу, що воно той, хто книжку писав, хоче сказати.

- А я все розбираю,- одказує Марта.- То він журиться, що не знає, де свої думи подіти, кому їх сповістити… Та й гарно ж як!

- А мені не подобається,- кажу я.- Давай другого чого цікавішого пошукаємо.- І почала переглядати книжку, що в ній було надруковано.

- Ось "Перебендя"… Що то таке - "Перебендя"? - питаю.

- То так старців у нас називають,- каже Марта.

- Я про старців не хочу читати! Подивлюся далі!.. Ось "Катерина"… Чуєш, Марто, "Катерина"? Хочеш - про Катерину прочитаю? - питаю я, перегортаючи листочки в книжці, щоб дознатися, чи довга та "Катерина".

Не встигла Марта одказати, як я скрикнула:

- О-о-о, довга яка! Давай коротшого пошукаємо… Ось-"Тополя". Це не довга. Читати "Тополю"?

- Та читайте вже! - нетерпляче відказує Марта.- А то як кинуться вас шукати, то так нічого й не прочитаєте.